Конотоп

Назарій Савович Кравченко народився десь між 24 грудня 2056-го і 7 січня 2057 років. У двадцятимісячному віці, побачивши каламутну ріку Прут, сказав: «Все тече, але нічого не змінюється». Коли його понесли виписувати метрику, сказав ошелешеним канцеляристам: «Побатькові запишіть мене не Савович, а САВАОТОВИЧ». Завідуюча загсу зомліла і гепнулась на підлогу.

З малих років проповідував. Мав 12 співучасників.

Коли йому виповнилось 33 роки, витесав собі дубового хреста і одної весняної днини з ранку до полудня ніс його на гору Цецино. На нього ніхто не звернув уваги і майже ніхто цього не запам’ятав.

Потім Назарієві Кравченку приснився білий кіт, з яким він довго про щось розмовляв. Мовляв, ну що ти, коте, прикидаєшся, я ж бо знаю, ХТО ти насправді і т.д.

Назарій хотів був поїхати в Палестину і в’їхати в Єрусалим на сірому моторолері, але через чергові бойові дії Ізраїль припинив видавати в’їзні туристичні візи.

Тоді Назарій Кравченко залишив людству 10 заповідей і щез з поля зору широкої громадськости.

Ось ці заповіді:

І. НЕ БІЙСЯ

ІІ. ЗНАЙ

ІІІ. НЕ ПРОСЯТЬ — НЕ РОБИ

ІV. НЕ ПРИВ’ЯЗУЙСЯ

V. ШАНУЙ ТІЛО СВОЄ, ЯК СЕБЕ САМОГО

VІ.ГРАЄШ — ГРАЙ

VІІ. МИНУЛЕ — НІЩО, МАЙБУТНЄ — НІЩО. Є — ТУТ І ТЕПЕР

VІІІ. ШАНУЙ ІЄРАРХІЮ

ІX. ВСЕ, ЩО НЕ ТИ, — НЕ ТВОЄ

X.БУДЬ У СВОБОДІ

Через якийсь час після зникнення Назарія Кравченка з мистецької богеми, де він в останні роки здобував собі хліб насущний, виконуючи за харчі функції «третього» (бо якщо двоє, то це банальна пиятика, а якщо троє — то це вже інтелектуальне спілкування), про нього несподівано заговорили. Надійшла пора для духовного оновлення, і тут якраз знадобилось вчення щезлого Назарія. Дванадцять його співучасників було оголошено апостолами і все почалось, як тоді… І все закінчиться, як тоді…

Лише вічний у-вець буде сидіти на призьбі під білою хатою, спустивши босі ноги у траву, покладе шмат сала на печений хліб, вкусить і скаже нахабним курам: «Киш!»

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Залпи свободи або що ти шукаєш в степах України

І вічний бій… І вічний бій… Ця апокаліптична фраза з вірша якогось поета-мілітариста початку спливаючого століття зав’язла мені з самого ранку в зубах, як після активної пиятики мелодія примітивного шляґера. З самого ранку, любі мої читачі, але якого ранку? Це був той самий день 28 червня — дата, яка започаткувала містичне клонування цифри «28» у подальшій історії України. І не просто «28», а таки двадцять восьмого дня місяця червня. У цей день року 1940-го червонозоряні танки російського імператора Сталіна перейшли румунський кордон і Червона армія окупувала Північну Буковину. В результаті цього в складі України з’явилась ще одна область — Чернівецька. Звичайно, центуріони імператора Сталіна почали нещадно винищувати національну еліту та економічно спроможних господарників у новій провінції, як це завжди робили і будуть робити завойовники, але в глобальному контексті було зроблено ще один крок до об’єднання української землі в одній державі (на той час під назвою «УССР»). Якщо зважити кількість жертв сталінського терору і кількість загиблих українців у можливих війнах за територіальну єдність — а воювати б довелося з усіма без винятку сусідами, і то довго, — то на чию користь схиляться ваги? Ніхто не каже, що імператор Сталін лише про те й дбав, аби зібрати всі етнічно українські землі в одній державі, але саме цього вимагала концепція його ж власної Імперії.

Третя копія цієї дати «28 червня» — відома усім — День Ще Не Спотвореної Поправками Конституції України.

Тому того ранку 28 червня 1659-го року я, перебуваючи у штабі гетьмана Виговського, відчув, що стаю свідком Історії. Великої Історії. Мало того, шановні читачі, я став не лише свідком, а й певним чином учасником тієї Історії. Тепер уже тут, в 1999-му році я можу зізнатись: так, я брав участь у бойових діях тієї україно-російської війни на боці… само собою.

Отож за тиждень до цієї, що має бути вибита золотом на мармурі, дати «28 червня 1659 року» мене закликав на ланч комендант обложеного Конотопа полковник Григорій Гуляницький.

— Вип’єш, пане письменний, горілки? — для годиться спитав мене полковник.

— Чому б ні, — скромно відповів я, і ми віддали належне скромним, але поживним стравам та напоям. Не зважаючи на облогу, ланч був поданий за всіма тогочасними правилами: чотири сорти горілки в куманцях та штофах, галушки, каша з саламахою, сало варене, сало по-мадярськи, сало солене, сало буджене[2], огірки зелені, на десерт — вишні і гарбузове насіння. Вже тяжко ставало з хлібом і замість пухких, як груди пані Наталі, книшів, ми гризли сухарі, розмочуючи їх у кухлях з узваром. Після спожитку пан полковник витер вуса, набив люльку і почав здалеку: