Конотоп

— Знаю, пане, що ти тут не жеби оружно собі славу здобувати, а жеби каламарем та гусячим пером на пергаменті паперовому фіксувати чин мілітарний, яко ж воно водиться у християнського народу — аби-с для нащадства правду без олжі та словесних дармовисів вкарбувати у книзях великомудрих. Але ж чув, водночас, що не суть ти, пане студений обсерватор, а вельми пристрасний суть козак, бо ще раз завважу, чув, як ти тамтого кацапа відправив у ліпший світ, але мислиться мені, що тамтой окупаційний кацап потрапить не у рай, а таки в ад-шеол, суть пекло, бо що він шукав тут, у нашій славній Україні? Прийми, пане, ще чарку калганівки і я буду далі eloquentіo тримати… Отож-бо, пане Самописцю, ти не є чужд на цім полі крови, і тобі не вшистко єдно, чи дістанемо ми вікторію, чи, не допусти Творче, — конфузію. За це тобі, писче, воздасться у суверенній Україні, як каже миргородський писар Гоголь-Янівський, — усіх гараздів і хліба в пропорції. А від жонду українського, може, й медаль…

— «За відвагу!» — каюсь, шановні читачі, не стримався я.

— За відвагу, писаре, за відвагу, але ще одна чарка шафранівки наблизить нас до суті нашої преприємної діалоги.

— До суті, пане полковнику, до суті…

— Знаю, пане письменний, що, за велінням твого ремесла архівченого, ти би хотів мати іntervіew з ясновельможним гетьманом всія України, командувачем Збройних сил нашої молодої Держави паном генералом Іваном Виговським, так чи не так?

— Так!!!

— Понесеш вельми важну relatіo ясновельможному?

— Так!!!

— Бо знаєш, пане писарю, наші фельд’єґері можуть потрапити в кігті супостата, а ти цево, звання ніби духовного, та й по-кацапськи, кажуть, вмієш, як московит. Вручиш ясновельможному relatіo, оце вже й наблизишся до нього…

Таким чином після обложеного Конотопа я опинився у штабі гетьмана-генерала Івана Виговського.

Отож вранці 28 червня 1659-го року я стою серед оточення гетьмана Виговського у його військовій ставці на пагорбі біля Соснівки. Наші війська — українські полки та союзники, — вишикувавшись у бойові шеренги, вирушили в напрямку Соснівки. Я бачив, як йшли українські полки — рухався, мінився на сонці червоно-малиновий потік козацьких шликів на папахах, а над потоком цим стримів ліс списів з різнобарвними значками, йшли польські жовніри у шапках з пір’ям, їхали верхи польські «крилаті» гусари — що поробиш, ще років десять тому в українців не було затятіших ворогів, ніж польські гусари з пір’ям за спиною, а тепер — союзники, йшли піхотні батальйони німців, це — професійні вояки, ландскнехти, кондотьєри, їхали верхи кіннотники з волоської хоругви, йшли чоти сербів, теж союзники, — і вояки добрі, і віри небусурманської, як інші союзники — кримські татари: кіннота під орудою самого хана Мухамед-Гірея ІV-го вирушила у напрямку Пустої Торговиці.

— Коня мені! — крикнув до свого джури гетьман Виговський.

Я зрозумів, що ясновельможний мав намір перебратись ближче до бою, що ось-ось мав розпочатись, і, розштовхуючи сердюків, підійшов до гетьмана.

— Ваша ясновельможність…

— Чого вам, пане письменнику? — нервово перебираючи прикраси дорогоцінного каміння на гетьманській булаві, заткнутій за темно-синій шкіряний пояс, спитав гетьман.

— Теж коня мені, — нахабно пробелькотів ваш кореспондент, — хочу бути поряд з вашою ясновельможністю.

— Навіщо вам, пане, туди? — гетьман кивнув у бік військ, що рухались у напрямку Соснівки, при цьому він трохи повернувся, і мене на мить засліпив блиск: його золочена блискуча кіраса відбила сонячне проміння, незгірш, як дороге венеційське дзеркало. — Звідси теж все добре видно.

— Ваша ясновельможність, — залепетав кореспондент «Ночі», — для нащадства, аби вдячне було, аби пам’ятало звитягу славних прадідів великих…

— Ти думаєш, правнуки — погані? — сміючись, перебив мене гетьман Виговський.

— Ага, ваша ясновельможність.

— Дайте йому коня, — гукнув сердюкам гетьман, — а якщо вб’ють, то сам винен, та щоб не було так страшно, дайте йому якусь зброю, клевець чи що…

Сердюки дали мені дуже сердиту кобилу, що раз-по-раз поривалась мене вкусити за ногу, в руки дали легкий чекан, і ми поїхали туди, звідки вже насувались ряди московської кінноти. Їх було дуже багато. Вже згодом я дізнався, що московського війська було понад 100 тисяч, а може, й цілих 200.

Московські сили гуртувались біля переправи. За дві милі від неприятеля його ясновельможність дав наказ осавулам: «Стати до бою!»