Конотоп

Ось тоді на власні очі я побачив військове мистецтво українських козаків. Просто на очах утворювався грізний козацький фронт: козаки Переяславського та Кропивенського полків зайняли лівий фланг, з правого боку розмістились миргородці, полтавці та прилучани. А центр головнокомандуючий генерал Виговський довірив правобережним полкам: Чигиринському, Київському та Канівському. В центрі також зайняла позиції польська дивізія під орудою генерала Анджея Висоцького. Татари, як я зрозумів, пішли в обхід. Найманці — волохи, німці та серби — розмістились порівну по всьому фронту. Козаки дуже вправно демонстрували своє фортифікаційне вміння: вони блискавично викопали шанці, звели невисокі бруствери для стрільби з мушкетів та редути для гармат. За кілька годин до того голе поле перетворилося на зведений за усіма вимогами польового статуту Української Армії бойовий рубіж.

Але все одно з того боку війська було більше. Українські сили, не зважаючи на присутність славних і боєздатних полків (що були, в основному, далеко не укомплектованими за повним штатом), союзників-поляків і татар, найманців — німців, волохів, сербів — на загал не перевищували тридцять тисяч вояків. Тоді, як московитів — стрільців, артилерійського дивізіону, дворянської кінноти та заблуканих баранів — кілька куренів запорожців під орудою наказного гетьмана Івана Безпалого — налічувалось, як уже було сказано, набагато більше, як 100 тисяч.

Бій розпочався! Я сидів на своїй лютій кобилі біля гетьмана Виговського, який спокійно керував битвою, раз-по-раз віддаючи розпорядження осавулам, що під’їжджали галопом і так само хвацько щезали на своїх конях у рядах воїнства.

Йшла артилерійська підготовка. Московити викотили наперед свої батареї і обсипали нас чавунними ядрами, які, звичайно, ніякої шкоди не завдавали, лише трохи руйнували земляні бруствери. Перших втрат ми зазнали, коли московити почали обстрілювати нас картеччю. Це вже ставало неприємним і пан гетьман дав наказ стріляти з гармат.

Вогонь українських артилеристів у відповідь був набагато ефективнішим, бо наші не стріляли дурними ядрами, які були придатними хіба що для морського бою — робити пробоїни у ворожих кораблях, або для руйнування капітальних укріплень, а — картеччю. Мало того, — я готовий свідок — під час Конотопської битви українські артилеристи широко застосовували в гарматній справі уламково-фуґасні ґранати. Чавунна ґраната, наповнена порохом, вистрілена з гармати, якимось незбагненним для мене чином, розривалась на маленькі уламки — шрапнель у самій гущі неприятельського війська, завдаючи при цьому чималої шкоди. Я сам бачив, як загинула група дуже відчайдушних московитів з числа дворянської кінноти. З десяток їх виїхало з шикування і почало дуже вправно і прицільно обстрілювати наші позиції з луків. Я мав змогу роздивитись їх спорядження — це були багаті молоді княжата і, судячи з розрізу очей та випинаючих вилиць, тюркського кореня. Вони були в коштовних єпанчах та соболиних шапках, луки у них, я це помітив добре, були з турячих рогів, оздоблених сріблом.

Вони, не зважаючи на стрільбу, виїхали на своїх прудких конях на пагорб і нахабно обстрілювали наших артилеристів. Козаки падали від їх стріл, аж поки до гармати не підійшов осавул Клим Клименко, який мав на своєму рахунку і турецький полон, і навчання в Сорбонні, і війну з іспанцями на боці англійського короля в далекій Америці, і службу в французькому Іноземному леґіоні. Пан осавул сам навів гармату, сам запалив ґніт — вистріл! — і на місці зухвалого дворянського загону залишилось кілька коней без верхівців: клименкова ґраната розірвалась шрапнеллю в самому центрі того загону, якраз на висоті кінського росту. Наслідки — жахливі.

Але ось у московському стані сталось якесь пожвавлення, вони готувались до кінної атаки. Вперед виїхав сам князь Семен Пожарский у блискучій кірасі та німецькому шоломі, він щось кричав до командирів дворянської кінноти, розмахував палашем, але навіть мені, нефахівцеві з військової справи, було помітно, що у московському стані бракує дисципліни. Воно, знаєте, з боку якось помітно, коли армія діє, як злагоджений механізм, підкоряючись залізній волі генерала-зверхника, а коли — ні.

Московське військо вдалось до давньої, перевіреної на битвах з нещасними сибірськими та степовими тубільцями, — навальної кінної атаки. Як правило, проти масивної лави, наїжаченої списами, мало хто міг встояти. Бідних хантів-мансів та різних там удмуртів ця армада спочатку розпорошувала з бойового ладу в юрбу, а згодом уже сокирами, шаблями, палашами та протазанами московити рубали їх голови, як капусту.

Але на цей раз вони не знали, що їм протистоять не капустяні голови, вони думали, що це так собі, а це було модерне на той час, дисципліноване реґулярне українське військо, яке володіло здобутками найновішої тактичної науки.

Залп!

І кулями з тисяч козацьких мушкетів проріджена лава дворянської кінноти на якусь мить припинила свій навальний наступ…

Залп!