Королева Марго

На вулиці Клош-Персе було лише три будинки. Розшук був тим легший, що в двох їм відчинили зразу: це були будинки, що виходили: один — на ріг вулиці Сент-Антуан, другий — на ріг вулиці Руа-де-Сісіль.

З третім — інша річ: його сторожем був німець, і німець дуже непривітний. Парижеві ніби судилося появити цієї ночі найвизначніші приклади вірності домашніх слуг.

Скільки не загрожував йому пан де Гіз найчистішою саксонською говіркою, скільки не пропонував Генріх д’Анжу золота йому, скільки не запевняв Карл, що він лейтенант нічного дозору, бравий німець не звертав уваги ні на умовляння, ні на обіцянки, ні на погрози. Бачачи, що на нього напосілися, і дуже настирливо, він просунув крізь залізну огорожу дуло своєї аркебузи — хоч, правда, демонстрація ця викликала тільки сміх у трьох відвідувачів (Генріх Наварський тримався осторонь, ніби справа не мала для нього ніякого інтересу), бо зброя не могла повертатися між штабами в боки, отже небезпечною могла бути хіба для сліпого, що став би просто проти неї.

Бачачи, що сторожа не можна ні залякати, ні підкупити, ані умовити, герцог де Гіз удав, ніби пішов геть із своїм товариством; але відступ тривав недовго. На розі вулиці Сент-Антуан герцог знайшов, що шукав: одну з тих каменюк, що їх зрушували три тисячі років тому Аякс Телемак та Діомед[86]. Він навалив її собі на плече і пішов назад, зробивши товаришам знак іти за ним. Саме в цю хвилину сторож, бачачи, що ті, кого він вважав за розбишак, пішли, замкнув ворота, але не встиг ще засунути засуви. Герцог де Гіз скористався з моменту: як справжня жива катапульта, він метнув камінь у ворота. Замок вилетів, обваливши частину муру, в якому він був укріплений. Ворота відчинились, перекинувши німця, і той, падаючи, страшенно крикнув, чим попередив гарнізон, який без того ризикував бути захопленим зненацька.

Справді, саме в цю хвилину Ла Моль з Маргаритою перекладали ідилію Теокріта[87], а Коконна, під приводом, що він теж грек, попивав з Генрієттою добре сіракузьке вино. І наукова розмова і розмова вакхічна були враз перервані.

Ла Моль і Коконна зараз же почали бойові операції: погасивши свічки і повідчинявши вікна, вискочили на балкон і, розгледівши в темряві чотирьох невідомих людей, почали кидати їм на голови все, що підверталось під руки, здіймаючи при цьому страшенний гамір і стукаючи шпагами об стіни. Найзавзятіший із обложників, Карл, дістав удар срібним кухлем у плече, на герцога д’Анжу звалилася миска з компотом з апельсин та лимонів, а на герцога де Гіза — шматок печеної дичини.

Генріхові нічого не дісталось. Він потихеньку допитував сторожа, прив’язаного паном де Гізом до воріт, але той відповідав своїм незмінним:

— Іch verstehe nicht.

Жінки підбадьорювали обложених і подавали їм різні речі, що градом сипалися на облогу.

— Чортова погибель! — крикнув Карл, якому на голову впав табурет і насунув капелюх на самий ніс. — Зараз мені відчиніть, або всіх вас там звелю повішати!

— Брат! — сказала тихенько Маргарита Ла Молю.

— Король! — сказав той тихенько Генрієтті.

— Король! Король! — сказала Генрієтта Коконна, який тягнув до вікна скриню, щоб особливо почастувати герцога де Гіза, до якого, не знаючи навіть його, почував особливу неприязнь. — Король, кажу вам!

Коконна лишив скриню і здивовано подивився на неї.

— Король? — сказав він.

— Так, король.

— Значить, відступати.

— А Ла Моль з Маргаритою, мабуть, уже подалися! Ходім.

— Куди?

— Ходім, кажу вам.

Взявши Коконна за руку, Генрієтта потягла його до потайних дверей, що виходили в сусідній дім, і всі четверо, позамикавши за собою двері, втекли ходом, що виводив на вулицю Тізон.

— О! — сказав Карл. — Гарнізон, ніби, здається.

Хвилин кілька почекали, але жодного звуку не почули.

— Готують якийсь підступ, — сказав герцог до Гіз.

— Або, певніше, впізнали голос брата і втекли, — сказав герцог д’Анжу.

— В кожному разі, їм доведеться пройти тут, — сказав Карл.

— Так, — відповів герцог д’Анжу, — якщо дім не має двох виходів.

— Кузен, — сказав король, — візьміть ваш камінь і зробіть з другими дверима те, що зробили з першими.

Герцог зміркував, що не варт удаватися до таких засобів і, помітивши, що другі двері не такі міцні, як перші, вибив їх просто ударом ноги.

— Факелів, факелів! — сказав король.

Підійшли слуги. Факели були погашені, але слуги мали при собі все потрібне, щоб запалити їх. З’явився вогонь. Карл IX взяв один факел, другий дав герцогові д’Анжу.

Герцог де Гіз пішов попереду з шпагою в руці.

Генріх ішов позад усіх.

Увійшли в перший поверх.

В їдальні була накрита, — або, певніше, прибрана, — вечеря, бо те, ще стояло на столі, послужило обложеним за знаряддя оборони. Канделябри були поперекидані, меблі лежали догори ногами, весь посуд, крім срібного, був побитий на дріб’язок.

Пройшли до салону. Там, як і в першій кімнаті, не знайшли нічого, що могло б допомогти їм розгадати, хто тут був. Грецькі та латинські книжки, кілька музичних інструментів, — оце й усе, що там знайшлося.