Спальня була ще німіша. В алебастровій кулі, що звисала зі стелі, горів нічник, але в кімнату, здавалось, ніхто не входив.
— Є другий вихід, — сказав король.
— Мабуть, — сказав герцог д’Анжу.
— Але де? — спитав герцог де Гіз.
Оглянули всі кутки і не знайшли.
— Де сторож? — спитав король.
— Я прив’язав його до штахетів, — сказав герцог де Гіз.
— Допитайте його, кузен.
— Він не схоче відповідати.
— Ну, припекти трохи ноги, — сказав король, сміючись, — то заговорить.
Генріх визирнув у вікно.
— Його вже нема, — сказав він.
— Хто його відв’язав? — швидко спитав герцог де Гіз.
— Чортова погибель! — скрикнув король. — Ми не довідаємось нічого.
— Отже, — сказав Генріх, — ви самі бачите, сір, ніщо не доводить, щоб моя жінка і невістка пана де Гіза були в цьому домі.
— Правда, — сказав Карл. — І святе письмо навчає, що три речі не залишають сліду: птиця в повітрі, риба в воді і жінка... ні, помиляюсь, чоловік у...[88]
— Отже, — перебив Генріх, — найкраще, що ми можемо зробити...
— Так, — сказав Карл, — подбати — мені про мою контузію, вам, д’Анжу, про те, щоб змити апельсиновий сироп, а вам, Гіз, вивести з одежі сало від дичини.
І вони вийшли, не подумавши зачинити за собою двері.
Дійшовши до вулиці Сент-Антуан, король сказав герцогові д’Анжу і де Гізу:
— Куди ви підете, панове?
— Підемо, сір, до Нантуйльє, він чекає мене з моїм Лотарінгським кузеном на вечерю.. Ваша величність бажаєте піти з нами?
— Ні, дякую. Ми підемо в протилежний бік. Дати вам одного факельника?
— Ні, дуже вам вдячні, сір! — живо сказав герцог д’Анжу.
— Добре. Він боїться, щоб я не прослідив його, — шепнув Карл на вухо королю Наварському.
Потім, взявши його під руку, сказав:
— Ходім, Анріо! Я частую тебе сьогодні вечерею.
— То ми не вернемось у Лувр? — спитав Генріх.
— Ні, кажу я тобі, упертий! Іди за мною, коли я кажу, іди.
І повіз Генріха вулицею Жоффруа-Ланьє.
V. Анаграма
В вулицю Жоффруа-Ланьє, посередині її, входила вулиця Гарньє-сюр л’О, яку на другому кінці перетинала вулиця де Барр.
Тут, за кілька кроків до вулиці де ла Мартельрі, з правого боку, серед обнесеного високим муром саду, куди вів один тільки хід, стояв невеликий будиночок.
Карл вийняв з кишені ключ, одімкнув двері, які зразу ж відчинились, бо були замкнуті тільки на замок, потім, пропустивши Генріха та слугу з факелом, знову замкнув їх за собою.
В маленькому віконці світилось. Карл, усміхаючись, показав на нього Генріху.
— Не розумію, сір, — сказав той.
— Зараз зрозумієш, Анріо.
Король Наварський здивовано подивився на Карла. Його голос і обличчя набрали виразу ніжності, яка так не відповідала звичайному характерові його фізіономії, що Генріх не впізнав його.
— Анріо, — сказав король, — я казав тобі, що коли виходжу з Лувра, я виходжу з пекла. А коли я входжу сюди, я входжу в рай.
— Сір, — сказав Генріх, — я щасливий, що ваша величність визнали мене гідним супроводити вас на небо.
— Дорога туди вузька, — сказав король, затримуючись на невеличких сходах, — але від цього порівняння повніше[89]
.— І який же ангел стереже вхід до вашого едему, сір?
— Зараз побачиш, — сказав Карл IX.
І, зробивши Генріху знак іти за ним без шуму, відчинив одні двері, потім другі і зупинився на порозі.
— Дивись! — сказав він.
Генріх наблизився і завмер, задивившись на одну з найкращих картин, які будь-коли бачив.
Молода жінка років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти спала, поклавши голову на постельку сплячої дитини; вона держала в руках її маленькі ніжки, притулившись до них устами, а довге її волосся золотою хвилею розсипалось навкруги.
— О, сір! — сказав король Наварський. — Хто це чарівне створіння?
— Ангел мого раю, Анріо, єдина істота, що любить мене заради мене самого.
Генріх усміхнувся.
— Так, заради мене, — сказав Карл, — бо вона любила мене перше, ніж дізналась, що я король.
— А з того часу, як знає?
— Ну, з того часу, як знає, — сказав Карл з зітханням, яке доводило, що його криваве царювання було йому часом тяжке, — з того часу, як знає, вона ще любить мене. Отже, суди.
Король тихенько наблизився і приторкнувся до розквітлої щоки молодої жінки поцілунком, легким, як дотик бджоли до лілії.
І все ж таки молода жінка прокинулась.
— Карл! — пробурмотіла вона, розплющуючи очі.
— Бачиш, — сказав король, — вона зве мене Карл. Королева каже мені сір.
— О, — скрикнула молода жінка, — ви не самі, королю мій.
— Ні, люба Маріє. Я привів до тебе другого короля, щасливішого від мене, бо у нього немає корони, нещаснішого від мене, бо у нього немає Марії Туше. Бог за все дає нагороду.
— Сір, це король Наварський? — спитала Марія.
— Він самий, дитино моя. Підійди, Анріо.
Король Наварський підійшов. Карл узяв його за праву руку.
— Подивись, Маріє, на цю руку, — сказав він, — це рука доброго брата і правдивого друга. Без цієї руки...
— Що, сір?
— Що ж! Без цієї руки, Маріє, наше дитя сьогодні не мало б батька.
Марія скрикнула, упала на коліна, вхопила руку Генріха і поцілувала її.
— Добре, Маріє, добре, — сказав Карл.
— Що ж ви зробили, щоб заплатити йому, сір?
— Я заплатив йому тим самим.
Генріх здивовано подивився на Карла.