Королева Марго

— Анріо, якщо тобі доведеться довідатись, яку послугу зробив я тобі цієї ночі, а мені трапиться нещастя, згадай цю дитину, що спить у колисці.

Потім, поцілувавши обох у чоло і не давши Генріху часу ні про що спитати, сказав:

— До побачення, ангели мої.

І вийшов.

Генріх пішов за ним замислений.

Коло Бастилії їх чекало двоє коней; їх держали за вуздечки дворяни, яким Карл IX призначив там зустрітись. Карл зробив Генріху знак сісти на коня, скочив у сідло, виїхав садом Арбалет і поїхав зовнішніми бульварами.

— Куди ми їдемо? — спитав Генріх.

— Ми їдемо, — відповів Карл, — подивитись, чи для самої тільки пані де Конде вернувся герцог д’Анжу і чи в серці його честолюбства не менше, ніж кохання, в чому я дуже сумніваюсь.

Генріх не зрозумів нічого в поясненні: він їхав за Карлом, не кажучи нічого.

Коли вони під’їздили до Маре і перед ними відкрилася ізза палісадів уся та частина міста, що звалась тоді передмістям Сен-Лоран, Карл показав Генріху на якихось людей, що їхали верхи в сивому вранішньому тумані перед навантаженим фургоном, закутані в великі плащі, з хутряними шапками на головах. Помалу наближаючись, люди ці ставали видніші, і тоді серед них можна було побачити чоловіка в довгому коричневому плащі й французькому капелюсі, що їхав верхи, як і вони, і розмовляв з ними.

— Ага! — сказав Карл, усміхаючись. — Я так і догадувався!

— Сір, — сказав Генріх, — я не помиляюсь, цей вершник у коричневому плащі герцог д’Анжу.

— Він самий, — сказав Карл IX. — Від’їдь на бік, Анріо, я хочу, щоб він не бачив нас.

— Хто ж ці люди в сірих плащах та хутряних шликах? — спитав Генріх. — І що в цьому возі?

— Люди ці, — сказав Карл, — польські посли, а у возі корона. А тепер, — сказав він далі, пускаючи коня галопом і повертаючи до Тампльської брами, — їдьмо, Анріо, я бачив усе, що хотів.

VI. Поворот до Лувра

Коли Катерина подумала, що в кімнаті у короля Наварського все прибрано, мертвих гвардійців винесено, Морвеля перенесено додому, килими повимивано, вона відпустила своїх дам, бо вже було коло півночі, і спробувала заснути. Але хвилювання було надто жорстоке і розчарування надто тяжке. Цього ненависного Генріха, що завжди врятовувався від пасток, які вона, проста смертна, ставила йому, охороняла, здавалось, непоборна сила; цю силу Катерина вперто називала випадком, хоч у глибині її душі якийсь голос казав, що справжнє ім’я тій силі — доля. Думка, що чутки про нову спробу погубити Генріха, поширившись по Лувру і поза Лувром, додасть йому і гугенотам ще більшої певності в майбутньому, доводила її до розпачу, і коли б випадок, з яким вона так нещасливо боролася, поставив у цю мить перед нею її ворога, вона, певне, спробувала б розв’язати цю фатальність, таку сприятливу для короля Наварського, за допомогою невеличкого флорентійського кинджала, що його носила у себе коло пояса.

Години ночі, такі довгі для того, хто дожидає й не спить, били одна по одній, а Катерина не могла звести очей. Цілий рій нових проектів розгортався в ці нічні години в її стривоженій уяві. Нарешті, на світанку вона встала, вдяглася сама і пішла до апартаментів Карла IX.

Гвардійці звикли, що вона входить до короля в усякий час дня й ночі, і пропустили її. Вона пройшла передпокій і дійшла до збройового кабінету. Але тут побачила мамку Карла, що не спала.

— Мій син? — сказала королева.

— Пані, заборонено входити в опочивальню до восьмої години.

— Заборона не для мене, мамко.

— Вона для всіх, пані.

Катерина усміхнулась.

— Так, я знаю, — відповіла мамка, — знаю добре, що ніхто тут не має права ставити перешкод вашій величності, я тільки благаю послухатись прохання бідної жінки і не йти далі.

— Мені треба поговорити з сином, мамко.

— Пані, я відчиню двері тільки з формального наказу вашої величності.

— Відчиніть, мамко, — сказала Катерина, — я наказую.

При звуках цього голосу, який у Луврі шанували, а надто боялись його більше, ніж голосу самого Карла, мамка подала Катерині ключ, але він був непотрібний. Вона вийняла з кишені свій ключ, відімкнула двері до сина і увійшла.

В кімнаті не було нікого, постіль Карла була неприм’ята, а його леврет Актеон, що лежав на простеленій коло ліжка ведмежій шкурі, встав і почав лизати руки Катерини.

— А! — сказала королева, нахмурюючи брови. — Він вийшов! Підожду.

І сіла замислена, похмуро зосереджена, до вікна, яке виходило на луврський двір і з якого видно було головну хвіртку.

Дві години просиділа вона, нерухома й бліда, як мармурова статуя, і побачила нарешті, що до Лувра в’їздить група вершників на чолі з Карлом і Генріхом Наварським.

Тоді вона зрозуміла все. Замість сперечатись з нею про арешт зятя, Карл узяв його з собою і таким чином урятував.

— Сліпець, сліпець, сліпець! — промурмотіла вона і ждала.

Через хвилину в бічній кімнаті, де був збройовий кабінет, почулися кроки.

— Ну, сір, — казав Генріх, — тепер, коли ми вернулись до Лувра, скажіть, нащо ви примусили мене вийти з Лувра і яку послугу зробили мені?