— Чорти б його взяли! — промурмотів беарнець. — Загадка триває. Але розгадка у мене, отже треба піти і подивитись.
Генріх пішов своєю дорогою, але не без хвилювання. В характері його була вразливість — ця забобонність молодості. Усе виразно відбивалось на поверхні його ясної, як дзеркало, душі, і все чуте ним пророкувало йому нещастя.
Він підійшов до дверей свого приміщення і прислухався.
Не чути було ніякого звуку. До того ж Шарлотта сказала, щоб він ішов до себе, — значить, йому можна увійти безбоязно. Бистрим поглядом окинув він передпокій; там не було нікого, але ніщо ще не говорило йому про подію.
— Справді, — сказав він. — Ортона нема.
І увійшов до другої кімнати.
Тут усе вияснилось.
Не зважаючи на те, що води було вилито цілі ріки, на підлозі проступали широкі червоні плями; меблі були порозбивані, запона над ліжком розпанахана ударом шпаги, венеціанське дзеркало пробите кулею; скривавлена рука торкнулася до стіни і лишила на ній страшний слід, який показував, що кімната була свідком смертного бою.
Розгубленим поглядом оглянув Генріх усі подробиці, провів рукою по мокрому від поту лобі і пробурмотів:
— Ага, розумію тепер послугу, яку зробив мені король: приходили вбити мене... І... Ах, де Муї! Що зробили вони з де Муї? Вони вбили його, падлюки!
І охоплений бажанням довідатись про події не менше, ніж герцог д’Алансон бажанням розповісти про них, Генріх, востаннє кинувши похмурий погляд на все, що його оточувало, вискочив з кімнати, вийшов у коридор, впевнився, що в коридорі нікого немає, штовхнув причинені двері, обережно замкнув їх за собою і опинився у герцога д’Алансона.
Герцог дожидався його в першій кімнаті. Він швидко взяв Генріха за руку і завів, приклавши пальця до губ, в маленький кабінет у башті, цілком ізольований, отже самим своїм розташуванням забезпечений від можливості підслухування.
— Ах, брате мій, — сказав він, — яка жахлива ніч!
— Що тут було? — спитав Генріх.
— Вас хотіли арештувати.
— Мене?
— Так, вас.
— За що?
— Не знаю. Де ви були?
— Король забрав мене учора ввечері з собою в місто.
— То він знав про це, — сказав д’Алансон. — Але коли вас не було вдома, то хто ж був у вас?
— У мене хтось був? — спитав Генріх, ніби нічого не знаючи.
— Так, якийсь чоловік. Почувши шум, я вибіг вам на допомогу, але було вже надто пізно.
— Чоловіка того арештували? — спитав Генріх занепокоєно.
— Ні, він урятувався, тяжко поранивши Морвеля і вбивши двох гвардійців.
— А, відважний де Муї! — скрикнув Генріх.
— То це був де Муї? — живо сказав д’Алансон.
Генріх помітив, що зробив помилку.
— Я так гадаю, принаймні, — сказав він, — бо я призначив йому побачення, щоб умовитися з ним про вашу втечу і сказати, що я відступаю вам усі мої права на Наварру.
— То коли ця справа відкриється, — сказав, бліднучи, д’Алансон, — ми загинули.
— Так, бо Морвель заговорить.
— Морвеля поранено шпагою в горло, і я знаю від хірурга, який перев’язував йому рану, що він менше як за тиждень не зможе сказати й слова.
— Тиждень! Це більше, ніж де Муї треба, щоб опинитись у безпечному місці.
— Крім того, — сказав д’Алансон, — це може бути хтось інший, а не де Муї.
— Ви гадаєте? — сказав Генріх.
— Так, чоловік цей зник дуже швидко, і помітили тільки його вишневий плащ.
— Справді, — сказав Генріх, — вишневий плащ годиться більше якомусь дамському підлабузникові, ніж солдатові. Нікому й на думку не спаде, щоб під вишневим плащем міг бути де Муї.
— Ні. Якщо й подумають на кого, — сказав д’Алансон, — то скоріше на...
Він зупинився.
— Скоріше на пана де Ла Моля, — сказав Генріх.
— Атож, бо я й сам, хоч бачив, як тікав той чоловік, вагався одну мить.
— Ви вагались! Справді, це міг бути пан де Ла Моль.
— Він не знає нічого? — спитав герцог.
— Абсолютно нічого, принаймні нічого важливого.
— Тепер, брате, — сказав герцог, — я рішуче думаю, що це був він.
— От, чорт! — сказав Генріх. — Якщо то був він, це буде дуже прикро для королеви: вона дуже цікавиться ним.
— Цікавиться, кажете? — спитав здивовано д’Алансон.
— Атож. Хіба ви не пригадуєте, Франсуа, що ваша сестра сама вам його рекомендувала?
— Правда, — сказав герцог глухим голосом, — мені хотілося зробити їй приємність, і доказ тому те, що я, боячись, щоб його червоний плащ не скомпрометував його, пішов до нього в приміщення і забрав його плащ до себе.
— О! — сказав Генріх. — Це вчинок подвійно розумний, і тепер я не тільки побився б об заклад, а заприсягся б, що то був він.
— Навіть перед судом? — спитав Франсуа.
— Так, їй-богу, — відповів Генріх, — він часом приходив до мене від Маргарити з вістями.
— Якби я був певен, що ви підтримаєте мене своїм свідченням, — сказав д’Алансон, — я ладен майже обвинувачувати його.
— Коли б ви винуватили його, — відповів Генріх, — я не закинув би вам неправди, ви розумієте, брате.
— Але королева? — сказав д’Алансон.
— Так, королева.
— Треба знати, що вона робитиме.
— Я беруся довідатись.