Читаем Королева Марго полностью

— Чорти б його взяли! — промурмотів беарнець. — Загадка триває. Але розгадка у мене, отже треба піти і подивитись.

Генріх пішов своєю дорогою, але не без хвилювання. В характері його була вразливість — ця забобонність молодості. Усе виразно відбивалось на поверхні його ясної, як дзеркало, душі, і все чуте ним пророкувало йому нещастя.

Він підійшов до дверей свого приміщення і прислухався.

Не чути було ніякого звуку. До того ж Шарлотта сказала, щоб він ішов до себе, — значить, йому можна увійти безбоязно. Бистрим поглядом окинув він передпокій; там не було нікого, але ніщо ще не говорило йому про подію.

— Справді, — сказав він. — Ортона нема.

І увійшов до другої кімнати.

Тут усе вияснилось.

Не зважаючи на те, що води було вилито цілі ріки, на підлозі проступали широкі червоні плями; меблі були порозбивані, запона над ліжком розпанахана ударом шпаги, венеціанське дзеркало пробите кулею; скривавлена рука торкнулася до стіни і лишила на ній страшний слід, який показував, що кімната була свідком смертного бою.

Розгубленим поглядом оглянув Генріх усі подробиці, провів рукою по мокрому від поту лобі і пробурмотів:

— Ага, розумію тепер послугу, яку зробив мені король: приходили вбити мене... І... Ах, де Муї! Що зробили вони з де Муї? Вони вбили його, падлюки!

І охоплений бажанням довідатись про події не менше, ніж герцог д’Алансон бажанням розповісти про них, Генріх, востаннє кинувши похмурий погляд на все, що його оточувало, вискочив з кімнати, вийшов у коридор, впевнився, що в коридорі нікого немає, штовхнув причинені двері, обережно замкнув їх за собою і опинився у герцога д’Алансона.

Герцог дожидався його в першій кімнаті. Він швидко взяв Генріха за руку і завів, приклавши пальця до губ, в маленький кабінет у башті, цілком ізольований, отже самим своїм розташуванням забезпечений від можливості підслухування.

— Ах, брате мій, — сказав він, — яка жахлива ніч!

— Що тут було? — спитав Генріх.

— Вас хотіли арештувати.

— Мене?

— Так, вас.

— За що?

— Не знаю. Де ви були?

— Король забрав мене учора ввечері з собою в місто.

— То він знав про це, — сказав д’Алансон. — Але коли вас не було вдома, то хто ж був у вас?

— У мене хтось був? — спитав Генріх, ніби нічого не знаючи.

— Так, якийсь чоловік. Почувши шум, я вибіг вам на допомогу, але було вже надто пізно.

— Чоловіка того арештували? — спитав Генріх занепокоєно.

— Ні, він урятувався, тяжко поранивши Морвеля і вбивши двох гвардійців.

— А, відважний де Муї! — скрикнув Генріх.

— То це був де Муї? — живо сказав д’Алансон.

Генріх помітив, що зробив помилку.

— Я так гадаю, принаймні, — сказав він, — бо я призначив йому побачення, щоб умовитися з ним про вашу втечу і сказати, що я відступаю вам усі мої права на Наварру.

— То коли ця справа відкриється, — сказав, бліднучи, д’Алансон, — ми загинули.

— Так, бо Морвель заговорить.

— Морвеля поранено шпагою в горло, і я знаю від хірурга, який перев’язував йому рану, що він менше як за тиждень не зможе сказати й слова.

— Тиждень! Це більше, ніж де Муї треба, щоб опинитись у безпечному місці.

— Крім того, — сказав д’Алансон, — це може бути хтось інший, а не де Муї.

— Ви гадаєте? — сказав Генріх.

— Так, чоловік цей зник дуже швидко, і помітили тільки його вишневий плащ.

— Справді, — сказав Генріх, — вишневий плащ годиться більше якомусь дамському підлабузникові, ніж солдатові. Нікому й на думку не спаде, щоб під вишневим плащем міг бути де Муї.

— Ні. Якщо й подумають на кого, — сказав д’Алансон, — то скоріше на...

Він зупинився.

— Скоріше на пана де Ла Моля, — сказав Генріх.

— Атож, бо я й сам, хоч бачив, як тікав той чоловік, вагався одну мить.

— Ви вагались! Справді, це міг бути пан де Ла Моль.

— Він не знає нічого? — спитав герцог.

— Абсолютно нічого, принаймні нічого важливого.

— Тепер, брате, — сказав герцог, — я рішуче думаю, що це був він.

— От, чорт! — сказав Генріх. — Якщо то був він, це буде дуже прикро для королеви: вона дуже цікавиться ним.

— Цікавиться, кажете? — спитав здивовано д’Алансон.

— Атож. Хіба ви не пригадуєте, Франсуа, що ваша сестра сама вам його рекомендувала?

— Правда, — сказав герцог глухим голосом, — мені хотілося зробити їй приємність, і доказ тому те, що я, боячись, щоб його червоний плащ не скомпрометував його, пішов до нього в приміщення і забрав його плащ до себе.

— О! — сказав Генріх. — Це вчинок подвійно розумний, і тепер я не тільки побився б об заклад, а заприсягся б, що то був він.

— Навіть перед судом? — спитав Франсуа.

— Так, їй-богу, — відповів Генріх, — він часом приходив до мене від Маргарити з вістями.

— Якби я був певен, що ви підтримаєте мене своїм свідченням, — сказав д’Алансон, — я ладен майже обвинувачувати його.

— Коли б ви винуватили його, — відповів Генріх, — я не закинув би вам неправди, ви розумієте, брате.

— Але королева? — сказав д’Алансон.

— Так, королева.

— Треба знати, що вона робитиме.

— Я беруся довідатись.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адмирал Колчак. «Преступление и наказание» Верховного правителя России
Адмирал Колчак. «Преступление и наказание» Верховного правителя России

Споры об адмирале Колчаке не утихают вот уже почти столетие – одни утверждают, что он был выдающимся флотоводцем, ученым-океанографом и полярным исследователем, другие столь же упорно называют его предателем, завербованным британской разведкой и проводившим «белый террор» против мирного гражданского населения.В этой книге известный историк Белого движения, доктор исторических наук, профессор МГПУ, развенчивает как устоявшиеся мифы, домыслы, так и откровенные фальсификации о Верховном правителе Российского государства, отвечая на самые сложные и спорные вопросы. Как произошел переворот 18 ноября 1918 года в Омске, после которого военный и морской министр Колчак стал не только Верховным главнокомандующим Русской армией, но и Верховным правителем? Обладало ли его правительство легальным статусом государственной власти? Какова была репрессивная политика колчаковских властей и как подавлялись восстания против Колчака? Как определялось «военное положение» в условиях Гражданской войны? Как следует классифицировать «преступления против мира и человечности» и «военные преступления» при оценке действий Белого движения? Наконец, имел ли право Иркутский ревком без суда расстрелять Колчака и есть ли основания для посмертной реабилитации Адмирала?

Василий Жанович Цветков

Биографии и Мемуары / Проза / Историческая проза