Королева Марго

Карл увійшов до себе з усмішкою на губах і з сяючим обличчям, але після десяти хвилин розмови його з матір’ю можна було подумати, що вона передала йому свою блідість і гнів, а сама перейняла на себе радісний настрій сина.

— Пан де Ла Моль, — казав Карл, — пан де Ла Моль!.. Треба покликати Генріха і герцога д’Алансона. Генріха тому, що цей молодий чоловік був гугенотом, герцога д’Алансона тому, що він у нього на службі.

— Покличте, коли хочете, все одно не довідаєтесь нічого. Боюсь, що Генріх і Франсуа зв’язані між собою ближче, ніж можна думати. Допитувати їх значило б наводити їх на підозри і кращі наслідки, по-моєму, дав би повільний і послідовний розшук протягом кількох днів. Якщо ви дасте винним зітхнути вільніше, сину, дасте їм повірити, що вони уникли вашої пильності, вони стануть сміливіші і дадуть вам кращу нагоду суворо покарати їх, — тоді ми дізнаємось про все.

Карл в нерішучості ходив по кімнаті, гризучи свій гнів, як кінь гризе вудила, і притискаючи руку із зчіпленими пальцями до серця, шматованого підозрами.

— Ні, ні, — сказав він нарешті, — я не ждатиму. Ви не знаєте, що таке чекання, зв’язане з привидами. До того ж, ці франти з кожним днем стають нахабніші: цієї ночі два якісь дамські підлабузники насмілились навіть вчинити опір і бунт проти нас... Якщо пан де Ла Моль не винен — добре; але я дуже хотів би знати, де був пан де Ла Моль цієї ночі, коли моїх гвардійців били в Луврі, а мене самого на вулиці Клош-Персе. Хай покличуть герцога д’Алансона, а потім Генріха; я хочу допитати їх кожного окремо. Ви, мамо, можете залишитись тут.

Катерина сіла. Тверду душу, якою була душа Катерини, кожна подія, скерована її могутньою рукою, вела до певної мети, хоч би й здавалось, що подія ця віддаляє від мети. Від кожного удару з’являється звук або іскра. Звук показує напрямок, іскра освітлює.

Герцог д’Алансон увійшов: розмова з Генріхом підготувала його до побачення з королем, він був досить спокійний.

Відповіді його були дуже певні. Мати попередила його, щоб лишався в своєму приміщенні, і він зовсім не знав про нічні події. Але приміщення його виходило в той самий коридор, куди виходило й приміщення короля Наварського, отже йому почулось спершу, ніби ламають двері, потім він почув прокльони і постріли. Тоді тільки він насмілився прочинити двері і побачив, як пробіг якийсь чоловік у червоному плащі.

Карл з матір’ю ззирнулись.

— У червоному плащі? — спитав король.

— У червоному плащі, — відповів д’Алансон.

— А цей червоний плащ не наводить вас ні на які підозри?

Д’Алансон зібрав усі свої сили, щоб збрехати якомога натуральніше.

— Мушу признатись вашій величності, — сказав він, — що з першого погляду я впізнав червоний плащ одного з моїх дворян.

— Як ім’я цього дворянина?

— Пан де Ла Моль.

— Чому пан де Ла Моль не був при вас, як велить йому обов’язок?

— Я дав йому відпуск, — сказав герцог.

— Добре, ідіть, — сказав Карл.

Герцог д’Алансон пішов до дверей, якими увійшов.

— Не сюди, — сказав Карл, — а от сюди, — і показав на двері, що вели до мамки.

Карл не хотів, щоб Франсуа й Генріх зустрілись.

Він не знав, що вони встигли побачитись на хвилину і що цієї хвилини було досить, щоб умовитись, як їм поводитись.

На знак Карла після д’Алансона увійшов Генріх.

Генріх не став дожидати запитань від Карла.

— Сір, — сказав він, — ваша величність зробили прекрасно, пославши по мене, бо я сам хотів іти просити у вас правосуддя.

Карл насупив брови.

— Так, правосуддя, — сказав Генріх. — Я починаю з подяки вашій величності, що ви взяли мене вчора ввечері з собою, бо знаю тепер, що, взявши мене з собою, ви врятували мені життя. Але що зробив я, що проти мене були скеровані заходи до вбивства?

— Зовсім не до вбивства, — жваво сказала Катерина, — а до арешту.

— Хай так, — сказав Генріх, — який злочин зробив я, щоб мене арештувати? Коли я винен, я винний сьогодні вранці так само, як і вчора ввечері. Скажіть же мені мою вину, сір.

Карл подивився на матір в замішанні, не знаючи, що відповісти.

— Сину мій, — сказала Катерина, — ви приймаєте підозрілих людей.

— Добре, — сказав Генріх, — і ці підозрілі люди мене компрометують, — так, пані?

— Так, Генріх.

— Назвіть їх мені, назвіть їх мені! Хто вони? Зведіть мене з ними!

— Справді, — сказав Карл, — Анріо має право просити пояснення.

— І я прошу його! — перехопив Генріх, який, почуваючи перевагу свого становища, хотів скористатись з неї. — Я прошу його в брата мого Карла, у доброї матері моєї Катерини. Хіба я, після одруження з Маргаритою, не поводився як добрий муж? — хай спитають Маргариту; як добрий католик? — хай спитають мого духівника; як добрий родич? — хай спитають у всіх тих, хто був учора на полюванні.

— Так, правда, Анріо, — сказав король. — Але, що ти хочеш? Кажуть, що ти влаштовуєш змову.

— Проти кого?

— Проти мене.

— Сір, коли б я влаштовував змову проти вас, мені треба було б тільки дати подіям іти, як вони йшли, коли ваш кінь з перебитим коліном не міг встати, а розлючений кабан кинувся на вашу величність.

— Е, чорт! Мамо, адже це правда!

— А хто був у вас цієї ночі?