Королева Марго

— Пані, — відповів Генріх, — в часи, коли мало хто насмілюється відповідати за самого себе, я не відповідатиму за інших. Я покинув моє приміщення о сьомій годині вечора; о десятій годині брат мій Карл забрав мене з собою; я був з ним цілу ніч. Я не міг водночас бути з його величністю і знати, що робиться у мене.

— Але, — сказала Катерина, — річ цілком певна, що якийсь чоловік убив у вас двох гвардійців його величності і поранив пана де Морвеля.

— Якийсь чоловік у мене? — сказав Генріх. — Хто був той чоловік, пані? Назвіть його...

— Усі обвинувачують пана де Ла Моля.

— Пан де Ла Моль на службі не у мене, пані; пан де Ла Моль на службі у пана д’Алансона; його рекомендувала ваша дочка.

— Але, нарешті, — сказав Карл, — чи пан де Ла Моль був у тебе, Анріо?

— Як я можу знати це, сір? Я не кажу так, не кажу й ні. Пан де Ла Моль дуже милий слуга, цілком відданий королеві Наварській, часто приходив до мене з вістями то від Маргарити, до якої він почуває вдячність, що вона рекомендувала його герцогу д’Алансону, то від самого герцога д’Алансона, Я не можу сказати, що це був не пан де Ла Моль...

— Це був він, — сказала Катерина, — пізнали його червоний плащ.

— У пана де Ла Моля червоний плащ?

— Так.

— І той, що так добре впорав моїх двох гвардійців і пана де Морвеля...

— Теж був у червоному плащі? — спитав Генріх.

— Атож! — сказав Карл.

— Мені нема чого сказати, — відповів беарнець. — Мені тільки здається, що замість того, щоб кликати мене, тим часом як мене не було вдома, треба було б допитати де Ла Моля, що, як ви кажете, був у мене. Тільки, — сказав Генріх, — я повинен звернути увагу вашої величності на одну річ.

— Яку?

— Коли б я, побачивши підписаний моїм королем наказ, почав оборонятись замість скоритись наказові, я був би винен і заслужив би всякої кари; але це був не я, це був хтось невідомий, до кого наказ анітрохи не стосувався; його хотіли арештувати незаконно, він оборонявся, надто добре оборонявся, але мав на це право.

— Але... — промурмотіла Катерина.

— Пані, — сказав Генріх, — в наказі було сказано арештувати мене?

— Так, — сказала Катерина, — і наказ був підписаний самим його величністю.

— А чи сказано було в ньому, що коли не знайдуть мене, арештувати того, кого знайдуть замість мене?

— Ні, — сказала Катерина.

— Отже, — сказав Генріх, — чоловік цей не винен, принаймні, якщо не буде доведено, що я влаштовую змову і що він причетний до неї.

Потім, звертаючись до Карла IX, Генріх сказав:

— Сір, я не покидаю Лувра. Я навіть готовий по одному слову вашої величності піти в ту тюрму, яку ви зволите призначити мені. Але, поки не доведено буде противного, я маю право і буду називати себе вірним слугою, підданим і братом вашої величності.

І з гідністю, якої ще ніколи не бачили в нього, Генріх уклонився Карлу і вийшов.

— Браво, Анріо! — сказав Карл, коли король Наварський вийшов.

— Браво! Тому, що він переміг нас? — сказала Катерина.

— А чому ж би мені не вітати його? Хіба я не кажу браво, коли б’юся з ним на фехтуванні і він торкне мене рапірою? Ви помиляєтесь, мамо, зневажаючи цього хлопчину.

— Сину, — сказала Катерина, потискуючи руку Карлу IX, — я не зневажаю його, я боюсь його.

— Ну, що там, ви помиляєтесь, мамо. Генріх друг мені, і він сказав правду, що коли б він улаштовував проти мене змову, йому досить було тільки не перешкоджати кабанові.

— Так, — сказала Катерина, — щоб пан герцог д’Анжу, його особистий ворог, став королем Франції?

— Мамо, все одно, з яких причин Анріо врятував мені життя, але факт, що він врятував мене, і — бодай би всі чорти подохли! — я не хочу, щоб його кривдили. А про пана де Ла Моля я ще поговорю з братом моїм д’Алансоном, у якого він на службі.

Цими словами Карл IX відпускав матір. Вона вийшла, силкуючись надати хоч деякої певності своїм хистким підозрам.

Пан де Ла Моль був такою незначною особою, що не міг задовольняти її планам.

Прийшовши до своїх покоїв, Катерина застала там Маргариту, що дожидалась її.

— А, це ви, дочко, — сказала вона. — Вчора ввечері я посилала по вас.

— Знаю, пані. Я виходила.

— А сьогодні вранці?

— Сьогодні вранці, пані, я прийшла до вас, щоб сказати вашій величності, що ви збираєтесь зробити велику несправедливість.

— Яку?

— Ви хочете дати наказ арештувати пана графа де Ла Моля?

— Ви помиляєтесь, дочко, я не наказую нікого арештовувати; король дає накази арештовувати, а не я.

— Не граймося словами, пані, в таких серйозних обставинах. Пана де Ла Моля арештують, — так?

— Мабуть.

— І його обвинувачують в тому, що він був цієї ночі в приміщенні у короля Наварського і вбив двох гвардійців та поранив пана де Морвеля?

— Такий злочин, справді, приписують йому.

— Приписують помилково, пані, — сказала Маргарита, — пан де Ла Моль не винен.

— Пан де Ла Моль не винен?! — сказала Катерина, радісно здригнувшись від передчуття, що Маргарита прийшла сказати їй щось таке, що проллє світло на подію.

— Ні, — відповіла Маргарита, — не винен, не може бути винен, бо він не був у короля.

— А де він був?

— У мене, пані.

— У вас!

— Так, у мене.