Королева Марго

На таке признання принцеси французької Катерина мусила б відповісти блискавичним поглядом, але вона тільки схрестила руки на грудях.

— І... — сказала вона, помовчавши з хвилину, — якщо арештують і допитають пана де Ла Моля...

— Він скаже, де був і з ким був, мамо, — відповіла Маргарита, хоч певна була в противному.

— Коли так, ваша правда, дочко, арештовувати пана де Ла Моля не треба.

Маргарита здригнулась: в тоні, яким мати вимовила ці слова, їй почувся загадковий і страшний зміст; але вона не сказала нічого, бо те, чого вона прийшла просити, було виконано.

— Але, — сказала Катерина, — коли в короля був не де Ла Моль, то, значить, хтось інший?

Маргарита мовчала.

— Ви знаєте, дочко, хто той інший? — сказала Катерина.

— Ні, мамо, — відповіла Маргарита тоном, в якому мало було певності.

— Ну, не будьте ж відвертою наполовину.

— Кажу вам, пані, що не знаю, — вдруге відповіла Маргарита, мимоволі бліднучи.

— Добре, добре, — сказала Катерина з байдужим виглядом, — довідаються. Ідіть, дочко. Будьте спокійні, мати дбає про вашу честь.

Маргарита вийшла.

— Ага! — промурмотіла Катерина. — Вони в згоді. Генріх і Маргарита порозумілись, і, щоб жінка була німою, чоловік став сліпий. А, ви дуже хитрі, дітки мої, і гадаєте, що дуже сильні; але сила ваша в вашій єдності, і я зламаю вас одного по одному. До того ж, прийде такий день, коли Морвель зможе говорити або писати, і в той день ми дізнаємось про все. Так, а поки те буде, винний встигне врятуватись. Найкраще роз’єднати їх зараз.

І, в наслідок такого міркування, Катерина пішла до апартаментів сина, де побачила його і д’Алансона.

— А, — сказав Карл IX, нахмурюючи брови, — це ви, мамо!

— Чому не кажете ви: знову? Слово це було у вас на думці, Карл.

— Те, що у мене на думці, належить лише мені, пані, — сказав король грубим тоном, якого він прибирав іноді навіть у розмові з Катериною. — Чого ви бажаєте? Кажіть швидше.

— Ну, сину, ви мали рацію, — сказала Катерина Карлу, — а ви, д’Алансон, помилились.

— В чому, пані? — спитали обидва принци.

— У короля Наварського був не пан де Ла Моль.

— Ага! — сказав, бліднучи, Франсуа.

— А хто? — спитав Карл.

— Ми ще не знаємо, але довідаємось, коли Морвель зможе говорити. Отже, облишмо цю справу — вона незабаром з’ясується — і вернімось до пана де Ла Моля.

— Ну, чого ж ви хочете, мамо, від пана де Ла Моля, коли він не був у короля Наварського?

— Так, — сказала Катерина, — він не був у короля, але був... у королеви.

— У королеви! — сказав Карл, вибухаючи нервовим сміхом.

— У королеви! — промурмотів д’Алансон, бліднучи, як труп.

— Але ж ні, ні! — сказав Карл. — Гіз сказав мені, що зустрів ноші Маргарити.

— Може бути, — сказала Катерина, — вона має дім у місті.

— На вулиці Клош-Персе! — скрикнув король.

— О, це вже занадто! — сказав д’Алансон, вчіплюючись нігтями собі в груди. — І самій рекомендувати мені його!

— А, подумати тільки! — сказав король, раптом зупиняючись. — То це він боронився вночі від нас і кинув мені на голову срібний кухоль, негідник?

— О, так! — сказав за ним Франсуа. — Негідник!

— Ваша правда, діти мої, — сказала Катерина, не показуючи вигляду, що розуміє почуття, які хвилювали їх обох. — Ваша правда, бо найменша нескромність цього дворянина може викликати страшенний скандал і згубити французьку принцесу! Досить якоїсь п’яної хвилини...

— Або хвастощів, — сказав Франсуа.

— Безперечно, безперечно, — сказав Карл, — але ми не можемо передати справу в суд, та й Анріо не згодиться скаржитись.

— Сину мій, — сказала Катерина, кладучи руку на плече Карлу і значливо натискаючи на нього, щоб звернути увагу короля на те, що вона мала запропонувати, — слухайте бо, що я вам скажу. Є злочин, і може бути скандал. Але таку ганьбу на королівську величність карають не за допомогою суддів та катів. Коли б ви були прості дворяни, мені не треба було б навчати вас, бо ви обоє відважні; але ви принци, вам не личить викликати на поєдинок якогось дрібного дворянинчика; розміркуйте, як помститись за себе, не принижуючи сану принца.

— Бодай би всі чорти подохли! — сказав Карл. — Ви маєте рацію, мамо, і я про це подумаю.

— Я допоможу вам, брате, — скрикнув Франсуа.

— А я, — сказала Катерина, скидаючи з себе сплетений з чорного шовку пояс, що тричі обвивав її стан і спадав кінцями до колін, — я виходжу і залишаю вам як мого представника цю річ.

І кинула пояс принцам до ніг.

— Ага! — сказав Карл. — Розумію.

— Цей пояс... — сказав д’Алансон, підіймаючи його.

— Кара й мовчання, — сказала Катерина переможним тоном. — Тільки, — додала вона, — не погано було б втягти в справу й Генріха.

І вийшла.

— Чорт візьми! — сказав д’Алансон. — Нема нічого легшого, і коли Генріх довідається, що жінка зрадила його... Отже, — додав він, звертаючись до короля, — ви приймаєте думку нашої матері?

— Від точки до точки, — сказав Карл, не думаючи, що стромляє тисячу кинджалів у серце д’Алансону. — Це не до вподоби буде Маргариті, але порадує Анріо.

Потім, прикликавши офіцера своєї гвардії, звелів попросити Генріха спуститись до нього, але, подумавши, сказав: