Королева Марго

— Мені здається, Генріх тільки один, — сказав хазяїн готелю.

— Пробачте, друже, є і другий Генріх, про якого я попереджаю вас не говорити нічого лихого: це Генріх Наварський, не кажучи вже про Генріха де Ковде, що теж має свої високі прикмети.

— Цих я не знаю, — відповів хазяїн.

— Так, але я їх знаю, — сказав Ла Моль, — а що мене справлено до короля Генріха Наварського, то я й попереджаю не говорити при мені лихого про нього.

Хазяїн, не відповівши де Ла Молю, задовольнився тим, що злегка доторкнувся до шлика і солодкими очима вп’явся в Коконна:

— Отже, пан незабаром розмовлятимуть з великим герцогом де Гізом? Це велике щастя, і ви прибули, звичайно, на...

— На що? — спитав Коконна.

— На свято, — відповів хазяїн з чудною усмішкою.

— Ви мусили б сказати „на свята“, бо в Парижі, як я чув, свят аж по горло, — принаймні тільки й мови, що про бали, фестивалі, каруселі. Чи не надто бавляться в Парижі, га?

— Та в міру, пане, принаймні до цього часу, — відповів хазяїн, — але, сподіваюсь, незабаром ще й не так забавляться.

— Проте, весілля його величності короля Наварського збирає багато люду в це місто, — сказав Ла Моль.

— Багато гугенотів, так, пане, — грубо відповів Ла Гюр’єр; потім, схаменувшись, сказав: — Ах, вибачте: панове, може, теж тієї віри?

— Я тієї віри? — скрикнув Коконна. — От маєш! Я католик, як наш святий отець папа.

Ла Гюр’єр звернув погляд на Ла Моля, немов би питаючись і в нього; та Ла Моль або не зрозумів того погляду, або не визнав за потрібне відповісти йому інакше, як теж запитанням.

— Якщо ви не знаєте його величності короля Наварського, метр Ла Гюр’єр, — сказав він, — то, може, знаєте пана адмірала? Я чув, що пан адмірал має ласку при дворі, а що я був йому представлений, то й хотів би знати, де він живе, якщо адреса його не обдере вам рота.

— Він жив на вулиці Бетізі, пане, отут праворуч, — відповів хазяїн з задоволенням у душі, якого він не мав сили не виявити.

— Як то жив? — спитав Ла Моль. — То, значить, він вибрався?

— Так, можливо, з цього світу.

— Що ви кажете? — скрикнули дворяни обидва разом. — Адмірал вибрався з цього світу!

— Як, пане де Коконна, — промовив хазяїн із злісною усмішкою, — ви прибічник де Гіза і не знаєте цього?

— Чого?

— Що позавчора, коли адмірал проходив майданом Сен-Жермен-л’Оксерруа, він дістав кулю з аркебузи.

— Він убитий? — скрикнув Ла Моль.

— Ні, — постріл тільки перебив йому руку та одірвав два пальці; але сподіваються, що куля отруєна.

— Як, негіднику! — скрикнув Ла Моль. — Сподіваються!..

— Я хочу сказати — гадають, — відповів хазяїн, — не сперечаймося за слова: язик заплутався.

І метр Ла Гюр’єр, повернувшись до Ла Моля спиною, висунув до пана Коконна язик з найглумливішим виглядом, а до того ще й підморгнув, як до спільника.

— Оце так! — сказав Коконна, сяючи від радості.

— Оце так! — пробурмотів Ла Моль, цепеніючи від суму.

— Отак, як я маю честь казати вам, панове, — відповів хазяїн.

— Коли так, — сказав Ла Моль, — я піду до Лувра, не гаючи й хвилини. Чи застану я там короля Генріха?

— Річ можлива, бо він живе там.

— І я теж піду до Лувра, — сказав Коконна. — Чи застану я там герцога де Гіза?

— Мабуть, бо я бачив, як він пройшов туди хвилину тому з двома сотнями дворян.

— Ну, ходімо, пане де Коконна, — сказав Ла Моль.

— Я йду за вами, пане, — сказав Коконна.

— А ваша вечеря, панове? — спитав метр Ла Гюр’єр.

— Ах, — сказав Ла Моль, — я, може, вечерятиму у короля Наварського.

— А я в герцога де Гіза, — сказав Коконна.

— А я, — сказав хазяїн, провівши очима своїх дворян, що пішли в напрямі до Лувра, — вичищу шолом, пристрою ґніт до аркебузи та нагострю партазан[23]. Хто зна, що може статись.

V. Про Лувр зокрема та про чесноту взагалі

Двоє дворян, розпитавшись у першого зустрічного дороги, пішли вулицею Аверон, потім вулицею Сен-Жермен-л’Оксерруа і незабаром опинились перед Лувром, башти якого почали вже потопати в перших сутінках вечора.

— Що з вами? — спитав Коконна у Ла Моля, який, зупинившись перед старим замком, дивився з святобливою пошаною на зводні мости, вузькі вікна та гостроверхі дзвінички, що враз з’явилися перед його очима.

— Сам, їй-богу, не знаю, — сказав Ла Моль, — чого серце у мене б’ється. Я з не дуже полохливих, але палац, не знаю чому, здається мені похмурим і — сказати б — страшним.

— Ну, а я, — сказав Коконна, — не знаю чому, а почуваю себе в надзвичайно радісному настрої. Вигляд правда, у мене трохи неохайний, — говорив він, оглядаючи своє дорожнє вбрання. — Що ж, це вигляд вершника. До того ж, я мав наказ не гаяти часу. Мене приймуть, як дорогого гостя, бо я виконав наказ слово в слово.

І молоді люди пішли далі, схвильовані кожен своїми почуттями.

Біля Лувра була сильна сторожа; усі варти, здавалось, були подвоєні. Наших мандрівників спочатку це збило з пантелику. Але Коконна, який помітив, що ім’я герцога де Гіза було ніби талісманом у парижан, підійшов до варти і, посилаючись на це всесильне ім’я, спитав, чи не міг би він, за його допомогою, дістатися до Лувра.