Королева Марго

Ім’я це, здавалось, справило сильне враження і на солдата; проте, він спитав у Коконна, чи знає він пароль.

Коконна примушений був признатись, що не знає.

— Коли так, то йдіть геть, пане дворянин, — сказав солдат.

В ту хвилину чоловік, який розмовляв з вартовим офіцером і почув, що Коконна добивається пропуску до Лувра, припинив розмову і підійшов до нього.

— Що хочете ви від монсі де Гуїс?

— Хочу говорити з ним, — відповів, усміхаючись, Коконна.

— Не мошна, герцог бути в король.

— Але ж я маю писаний наказ з’явитись у Париж.

— А, ви маєте писаний наказ?

— Так, я прибув дуже здалека.

— А, ви прибув дуже здалека?

— Я прибув із П’ємонта.

— Добре, добре! То інша річ. І вас звати?

— Граф Аннібал де Коконна.

— Добре, добре! Давайте лист, монсі Аннібал, давайте.

— От, їй-богу, чемний чоловік, — сказав сам собі де Ла Моль, — чи не знайду і я собі такого, щоб завів мене до короля Наварського?

— Але ж давайте лист, — казав німецький дворянин, простягаючи руку до Коконна, що стояв вагаючись.

— Чорт візьми! — відповів п’ємонтець, недовірливий, як півіталієць. — Я не знаю, чи повинен я... я не маю честі знати вас, пане...

— Я Пем, я служит пан герцог де Гуїс.

— Пем, — буркнув Коконна, — я не знаю цього ім’я.

— Це пан де Бем, пане дворянин, — сказав вартовий. — Вас збиває вимова, тільки й усього. Віддайте листа панові, я ручуся.

— А, пан де Бем! — скрикнув Коконна. — Атож, я знаю вас!.. Як же і з найбільшою приємністю. Ось мій лист. Простіть мені вагання. Але доводиться вагатись, коли хочеш бути вірним.

— Добре, добре, — сказав де Бем, — не треба вибачення.

— Будь ласка, пане, — сказав Ла Моль, підходячи й собі, — коли ви такий ладний до послуг, то чи не згодилися б ви взяти й мого листа, як ви зробили з листом мого товариша?

— Як вас звати?

— Граф Лерак де Ла Моль.

— Граф Лерак де Ла Моль?

— Так.

— Я не снай.

— Дуже просто, що ви не знаєте мене, пане: я іноземець і, як і граф де Коконна, прибув сьогодні увечері дуже здалека.

— А звідки ви прибув?

— З Прованса.

— З айн лист?

— Так, з листом.

— До пан де Гуїс?

— Ні, до його величності короля Наварського.

— Я не служит у король Наварський, монсі, — відповів де Бем, ставши зразу холодним, — я не можу брати ваш лист.

І Бем, повернувшись до Ла Моля спиною, пішов у Лувр, давши Коконна знак іти за ним.

Ла Моль лишився сам.

В ту саму хвилину з луврських воріт, паралельних з тими, в які увійшли Бем та Коконна, виїхав гурток вершників, чоловіка сто.

— А, а! — сказав вартовий товаришеві. — Це де Муї з своїми гугенотами; вони аж сяють від радості. Король дав обіцянку покарати смертю вбивцю адмірала, а що це той самий, хто згубив і батька де Муї, то син уб’є двох зайців відразу.

— Вибачте, — сказав Ла Моль, звертаючись до солдата, — чи не могли б ви сказати: цей офіцер не пан де Муї?

— Так, пане дворянин.

— А ті, що поїхали з ним...

— То були ті нечестивці... я вже сказав це.

— Дякую, — сказав Ла Моль, не показуючи, що помітив презирство в словах вартового. — Це я й хотів знати.

І підійшовши швидше до ватажка вершників, сказав: — Пане, я довідався, що ви пан де Муї.

— Так, пане, — чемно відповів офіцер.

— Ім’я ваше, добре відоме серед протестантів, дало мені сміливість звернутися до вас, пане, з проханням про послугу.

— Яку, пане?.. Але, перш за все, з ким маю честь говорити?

— З графом Лераком де Ла Молем.

Молоді люди привіталися.

— Я слухаю вас, пане, — сказав де Муї.

— Пане, я прибув з є з листом від пана д’Оріака, правителя Прованса. Лист цей адресований до короля Наварського і містить в собі дуже важливі і негайні повідомлення... Як мені передати йому цього листа? Як мені увійти до Лувра?

— Нічого нема легшого, як увійти до Лувра, пане, — відповів де Муї. — Боюся тільки, чи король Наварський не надто зайнятий у цей час, щоб прийняти вас. Проте, все одно, якщо ви зволите піти за мною, я проведу вас до самих його покоїв. А там як самі знаєте.

— Дякую тисячу разів!

— Ходімо, пане, — сказав де Муї.

Де Муї зліз з коня, кинув повіддя на руки своєму слузі, підійшов до хвіртки, назвав себе вартовому, завів де Ла Моля в замок і, відчиняючи двері до королівських покоїв, сказав:

— Зайдіть, пане, і довідайтесь.

І, вклонившись Ла Молю, пішов.

Ла Моль, зоставшись сам, озирнувся довкола себе.

У передпокої не було нікого: двері всередину були відчинені.

Він ступив кілька кроків і опинився у вузькому коридорі.

Він постукав і гукнув, але ніхто не відповів йому. Найглибша тиша панувала в цій частині Лувра.

— Що ж мені говорили, — подумав він, — про суворий етикет? По палацу можна ходити туди й сюди, як по майдану.

І гукнув ще раз, але так само безрезультатно.

— Ну, підемо далі, — подумав він, — треба ж, кінець-кінцем, розшукати когось.

І пішов коридором, який ставав щодалі темніший.

Раптом двері з противного боку коридору відчинились, і з’явилось двоє пажів з канделябрами в руках, що освітили жінку високого зросту, величної постави і надзвичайної краси.

Ясне світло впало на Ла Моля, що завмер нерухомий.

— Жінка теж зупинилась, як зупинився Ла Моль перед нею.

— Чого вам треба, пане? — спитала вона молодого чоловіка голосом, що забринів в ушах його чарівною музикою.