Королева Марго

— Аякже! — сказав Ла Моль, усміхаючись. — Це один з моїх улюблених авторів.

— Ну, — провадив поважно Коконна, — ця велика людина, здається мені, має рацію, коли прирівнює дари природи до квітів блискучих, але ефемерних, а тим часом на чесноту дивиться, як на бальзамічну рослину, наділену невмирущим запахом і могутньою силою лікувати рани.

— То ви знаєте грецьку мову, пане де Коконна? — сказав Ла Моль, пильно дивлячись на свого розмовника.

— Ні, але вчитель мій знав її і дуже радив розмовляти про чесноту, коли я буду при дворі. Це справляє дуже добре враження, казав він. Отже, я добре озброєний в цьому відношенні, попереджаю вас. До речі, ви голодні?

— Ні.

— Проте, здається, ви таки задивлялись на печену пулярдку, змальовану на „À la Belle-Étoile“; а я просто таки вмираю з голоду.

— Ну, пане Коконна, це вам прекрасна нагода вжити своїх аргументів щодо чесноти і виявити пошану свою до Плутарха, бо цей великий письменник сказав в одному місці: „Препон есті тен мен псюхен одюне, тон де гастера семоаскейн“[26].

— От як! То ви знаєте по-грецькому? — скрикнув Коконна здивовано.

— Атож, — відповів Ла Моль, — мій учитель навчив мене.

— Чорт візьми, граф, ваша кар’єра певна, коли так. Ви складатимете вірші з королем Карлом IX і розмовлятимете по-грецькому з королевою Маргаритою.

— А крім того, — додав Ла Моль, — я ще матиму змогу розмовляти по-гасконському з королем Наварським.

В цю хвилину двері, що вели з галереї до покоїв короля, відчинились; почулися кроки, в пітьмі з’явилась якась тінь. Тінь перетворилася на постать. Постать ця була постаттю пана де Бема.

Він зазирнув обом молодим людям в саме обличчя, щоб упізнати свого, і зробив знак Коконна йти за ним.

Коконна рухом руки попрощався з Ла Молем.

Де Бем привів Коконна в кінець галереї, відчинив двері, і вони опинились на першій приступці сходів.

Там він зупинився і, глянувши довкола себе, вгору і вниз, сказав:

— Пане де Гогона, де щивете ви?

— В готелі „À la Belle-Étoile“, вулиця Арбр-Сек.

— Добре, добре! Два кроки відси. Вертайте скоро ваш готель і цю ніч...

Він подивився знову довкола себе.

— Ну, цю ніч? — сказав Коконна.

— Ну, цю ніч приходит тут з білий хрест на ваш капелюх. Пароль Гуїс. Тихо, ні слова!

— Але ж о котрій годині прийти?

— Коли потшуйт сополох.

— Як то, сополох? — спитав Коконна.

— Пфуй, сополох: пум! пум!

— А, сполох?

— Так, се я казат.

— Добре, прийду, — сказав Коконна.

I, уклонившись де Бему, пішов, питаючись тихенько сам себе:

— Якого чорта хоче він сказати і чого ради дзвонитимуть на сполох? Все одно, я держуся своєї думки: пан де Бем чудовий тедеско[27]. Може, почекати графа де Ла Моля? А, ні; він, мабуть, вечерятиме у короля Наварського.

І Коконна пішов на вулицю Арбр-Сек, куди його тягла, мов магніт, вивіска „À la Belle-Étoile“.

Тим часом двері до галереї, що з’єднували її з покоями короля Наварського, відчинились, і паж підійшов до пана де Ла Моля.

— Ви граф де Ла Моль? — сказав він.

— Так, я.

— Де живете ви?

— Вулиця Арбр-Сек, „À la Belle-Étoile“.

— Добре, це коло луврських воріт. Слухайте... Їх величність звеліли сказати вам, що не можуть прийняти вас зараз, але, може, цієї ночі пошлють по вас. В кожному разі, коли б завтра вранці ви не мали повідомлення, прийдіть у Лувр.

— А якщо сторожа не пустить?

— Ах, це правда... Пароль Наварра; промовте це слово, і всі двері відчиняться перед вами.

— Дякую.

— Почекайте, пане, я маю наказ провести вас до хвіртки, щоб ви не заблукалися в Луврі.

— До речі, а Коконна? — сказав собі де Ла Моль, опинившись за стінами палацу.

— О, його запросять повечеряти з графом де Гізом.

Але, коли дворянин наш увійшов до метра Ла Гюр’єра, перший, кого він побачив там, був Коконна, що сидів за столом перед величезною яєшнею з салом.

— О, о! — скрикнув Коконна, покотившись з реготу. — Ви, здається, так само не пообідали у короля Наварського, як я не повечеряв у пана де Гіза.

— Авжеж ні.

— І голод вас допікає?

— Гадаю, що так.

— Всупереч Плутархові?

— Пане граф, — сказав, сміючись, Ла Моль. — Плутарх сказав у іншому місці: „Хай той, хто має, поділиться з тим, хто не має“. Чи не зволили б ви, з пошани до Плутарха, поділити вашу яєшню зо мною, і за їдою ми будемо розмовляти про чесноту.

— О, ні, слово честі, — сказав Коконна, — це добре, коли ти в Луврі, коли боїшся, щоб тебе хтось не підслухав, та коли шлунок порожній. Сідайте — і давайте вечеряти.

— Ну, я бачу, що доля й справді зробила нас нерозлучними. Ви ночуватимете тут?

— Я й сам нічого не знаю.

— І я теж.

— В кожному разі, я добре знаю, де перебуду ніч.

— Де саме?

— Там, де й ви, — це неминуче.

І обидва почали сміятись, беручись до яєшні метра Ла Гюр’єра.

VI. Сплачений борг