Королева Марго

При дворі ніхто не підозрював справжньої причини недуги короля. Метр Амбруаз Паре і його колега Мазілль, приймаючи наслідок за причину, визнали запалення шлунку. В зв’язку з цим, вони приписали зм’якшувальний режим, що тільки допомагав приватно приписаному питву Рене, яке Карл приймав тричі на день з рук своєї мамки і яке було головним його живленням.

Ла Моль і Коконна сиділи у Венсенні під найсуворішим наглядом. Маргарита і пані де Невер багато разів робили спроби добитися до них або, принаймні, передати листа, але даремне.

Одного ранку, серед повсякчасних змін в здоров’ї то в бік поліпшення, то в бік погіршення, Карл відчув себе трохи краще і звелів пустити до себе весь двір, який, за звичаєм, щоранку збирався на королівське вставання, хоч уставання й не відбувалось. Двері відчинили, і всі, побачивши його бліде обличчя, жовте, як слонова кость, чоло, гарячковий вогонь, що блищав у запалих, обведених темними кругами очах, зрозуміли, як жахливо вразила здоров’я молодого монарха невідома недуга.

Королівська опочивальня незабаром наповнилась цікавими придворними.

Катерину, д’Алансона і Маргариту попередили, що король приймає.

Усі троє увійшли один по одному, з невеликими переміжками: Катерина спокійна, д’Алансон усміхаючись, Маргарита пригнічена.

Катерина сіла в головах у сина, не помічаючи погляду, яким він зустрів її наближення.

Пан д’Алансон зупинився в ногах, і весь час стояв. Маргарита сіла на якесь крісло і, побачивши блідий лоб, змарніле обличчя і позападалі очі брата, не могла втриматись, щоб не зітхнути і не заплакати.

Карл, який все помічав, побачив її сльози, почув зітхання і непомітно зробив Маргариті знак головою.

І від цього знаку, хоч який він був непомітний, проясніло обличчя бідолашної королеви Наварської, що їй Генріх не мав часу, а може й не хотів нічого сказати.

Вона боялась за чоловіка, тремтіла за коханця.

За себе саму у неї не було побоювань, вона надто добре знала Ла Моля і знала, що може здатись на нього.

— Ну, любий сину, — сказала Катерина, — як ви себе почуваєте?

— Краще, мамо, краще.

— А що кажуть ваші медики?

— Мої медики? О, це великі лікарі, мамо, — сказав Карл, вибухаючи сміхом, — і, запевняю вас, я почуваю величезне задоволення, слухаючи їх дискусії про мою недугу. Мамко, подай мені пити.

Мамка подала Карлу чашку з його звичайним питвом.

— Що вони дають вам, сину?

— О, пані, хто ж розуміється на їх приправах? — відповів король, швидко ковтаючи своє питво.

— Чого треба було б братові, — сказав Франсуа, — так це встати з ліжка та погуляти по сонцю. Дуже корисне було б йому полювання, в якому він так кохається.

— Так, — сказав Карл з усмішкою, значення якої герцог зрозуміти не міг, — проте, останнє полювання дуже зашкодило мені.

Карл вимовив ці слова з таким чудним виразом, що розмова, в яку присутні ні на хвилину не втручались, припинилась. Потім він зробив легкий знак головою. Придворні зрозуміли, що приймання скінчилось, і один по одному вийшли.

Д’Алансон зробив рух, щоб підійти до брата, але внутрішнє почуття зупинило його. Він уклонився і вийшов.

Маргарита кинулась до висохлої, простягнутої їй руки брата, стиснула й поцілувала її, і теж вийшла.

— Добра Марго! — прошепотів Карл.

Залишилась сама Катерина, сидячи на тому ж місці в головах постелі. Карл, залишившись сам-на-сам з нею, відсунувся в глибину ліжка з почуттям жаху, як відсовуються від змії.

Здобувши зізнання від Рене, а, може, ще більше в наслідок власних мовчазних міркувань, Карл не мав щастя навіть сумніватись.

Він знав з певністю, хто і що є причиною його смерті.

Отже, коли Катерина наблизилась до ліжка і простягла до сина холодну, як її погляд, руку, той затремтів і відчув жах.

— Ви залишаєтесь, пані? — сказав він.

— Так, сину, — сказала Катерина, — я маю поговорити з вами про важливі справи.

— Кажіть, пані, — сказав Карл, відсуваючись ще далі.

— Сір, — сказала королева, — я чула щойно, як ви сказали, що ваші медики великі лікарі...

— І я ще раз кажу це, пані.

— А що вони зробили з того часу, як ви недужі?

— Нічого, це правда... але коли б ви почули, чого вони наговорили... правду кажу, пані, варт занедужати, аби тільки послухати їхні вчені дисертації.

— Ну, сину, а хочете ви, щоб я вам сказала дещо?

— Аякже! Кажіть, мамо.

— Ну, то я підозрюю, що всі ці великі лікарі не тямлять нічого у вашій недузі.

— Правда, мамо!

— Що вони, може, бачать наслідок, але не бачать причини.

— Можливо, — сказав Карл, не розуміючи, до чого веде мати.

— І лікують симптоми замість лікувати недугу.

— Душею присягаюсь, — відповів здивований Карл, — я думаю, що ваша правда, мамо.

— Отже, сину, — сказала Катерина, — зважаючи на те, що ваша довга недуга не відповідає ні бажанням мого серця, ні добробутові держави, бо може кінчитися тим, що відіб’ється і на ваших моральних силах, я зібрала найученіших докторів.

— В медичній науці, пані?

— Ні, в науці глибшій, в науці, що дає спроможність читати не тільки в тілі, айв душі.

— Ага! Чудова наука, пані! — сказав Карл. — І цілком правильно, що її не навчають королів! І ваші розсліди дали наслідок? — провадив він.

— Так.

— Який?