Королева Марго

— Та жінка зветься Маргаритою, брате, — сказала королева Наварська, падаючи на коліна перед ліжком короля, хапаючи обома руками його руку і притуляючи облите слізьми обличчя до цієї руки.

— Тихо, сестро, — сказав Карл, обводячи навколо себе поглядом, що блищав спід насуплених брів, — бо так само, як ви почули, можуть і вас почути.

— О, яке мені діло! — сказала Маргарита, підводячи голову. — Нехай хоч увесь світ чує! Перед усім світом я готова оголосити, що це ганьба — зловжити коханням дворянина, щоб заплямувати його добре ім’я підозрою в убивстві.

— Марго, коли б я сказав тобі, що й сам добре знаю, як і ти, що є і чого нема?

— Брате!

— Коли б я сказав тобі, що пан де Ла Моль не винний?

— Ви знаєте це?

— Коли б я сказав тобі, що знаю справжнього винуватця?

— Справжнього винуватця! — скрикнула Маргарита. — Це був злочин?

— Так. Вільний чи невільний, але був злочин.

— Проти вас?

— Проти мене.

— Це неможливо.

— Неможливо?.. Подивись на мене, Марго.

Молода жінка глянула на брата і здригнулась, побачивши його блідість.

— Марго, я проживу не більше трьох місяців, — сказав Карл.

— Ви, брате! Ти! Карл! — скрикнула вона.

— Марго, мене отруєно.

Маргарита скрикнула.

— Мовчи, — сказав Карл, — треба, щоб думали, що я вмираю від магії.

— І ви знаєте винуватця?

— Знаю.

— Ви сказали, що це не Ла Моль?

— Ні, не він.

— Тим більше не Генріх... Боже великий! Невже?..

— Хто?

— Мій брат... д’Алансон? — пробурмотіла Маргарита.

— Можливо.

— Або, або... — Маргарита аж знизила голос, ніби сама злякавшись того, що має зараз сказати, — або... наша мати?

Карл мовчав.

Маргарита глянула на нього, прочитала в його очах відповідь і, стоячи на колінах, упала, схилившись, на крісло.

— О, боже, боже! — шепотіла вона. — Це неможливо!

— Неможливо! — сказав Карл з скрипучим сміхом. — Шкода, що нема тут Рене, він розказав би тобі мою історію.

— Рене?

— Так. Він розказав би тобі, наприклад, про те, як жінка, якій він не сміє ні в чому відмовити, попросила у нього книгу про мисливство, що була в його бібліотеці; як кожну сторінку тієї книги насичено було тонкою отрутою; як отрута, призначена комусь, — кому, не знаю, — дісталася, з примхи випадку чи з.волі неба, іншій особі, для якої не призначалась. Але, за відсутністю Рене, коли ти хочеш побачити книгу, вона там, у мене в кабінеті, і з напису, зробленого рукою самого флорентійця, дізнаєшся, що книга ця, яка в листах своїх ховає смерть ще для двадцяти осіб, передана була ним власноручно своїй землячці.

— Тихо, Карл, мовчи й ти, — сказала Маргарита.

— Тепер ти бачиш, що треба, щоб думали, ніби я вмираю від магії.

— Але ж це несправедливо, це жахливо! Милосердя! Милосердя! Ви ж знаєте, що він невинний!

— Так, знаю, але треба, щоб думали, що він винний. Помирися з смертю свого коханця; це не велика ціна за врятування честі французького королівського дому. Адже я мирюся з власною смертю, аби тільки таємниця вмерла зо мною разом.

Маргарита поникла головою, розуміючи, що нема чого сподіватись, щоб король зробив щось для врятування Ла Моля, і вийшла вся в сльозах, покладаючись тільки на власні сили.

Тим часом, як і передбачав Карл, Катерина не гаяла часу і написала генеральному прокуророві Лагелю листа, що його історія зберегла до останнього слова, і що кидає на всю цю справу кривавий відсвіт.

„Пане прокурор, сьогодні ввечері мені сказали як певне, що Ла Моль заподіяв тяжкий злочин. В приміщенні в нього, в Парижі, знайдено багато злочинного, книжок і паперів. Прохаю вас звернутись до президента і якнайшвидше влаштувати справу про воскову фігурку з проткнутим серцем, що було спрямовано проти короля.

Катерина“[128]

XXV. Невидимі щити

На другий день після того, як Катерина написала свого листа, комендант з’явився до Коконна з дуже поважним почтом з двох алебардників та чотирьох судовиків у чорному вбранні.

Коконна звеліли спуститися в залу, де його дожидали прокурор Лагель і двоє суддів, щоб допитати його, згідно з наказами Катерини.