Королева Марго

— Як могла б вона підозрювати в цьому? Усі, хто причетний до справи, зацікавлені в тому, щоб ніхто про неї не знав. Ще от що: я довідалась, що вона звеліла наказати паризьким суддям бути напоготові.

— Треба поспішати, Генрієтта. Якщо наших бідних в’язнів переведуть в іншу тюрму, доведеться все починати спочатку.

— Не турбуйся, я не менше від тебе хочу бачити їх на волі.

— О, так, я це добре знаю і без кінця вдячна тобі за те, що ти робиш для цього.

— Прощай, Маргарита, прощай. Знову йду в похід.

— Ти певна щодо Больє?

— Сподіваюсь.

— Щодо воротаря?

— Він обіцяв.

— Щодо коней?

— Коні будуть найкращі, які є в стайні у герцога де Невера.

— Я люблю тебе, Генрієтта.

І Маргарита кинулась подрузі на шию, а потім вони розлучилися, давши одна одній обіцянку побачитись другого дня і в наступні дні на тому самому місці і в той самий час.

Ці два чудові, віддані створіння Коконна і називав цілком правильно своїми невидимими щитами.

XXVI. Судді

— Що ж, любий друже, — сказав Коконна Ла Молю, коли вони побачились після допиту, на якому вперше було знято питання про воскову фігурку, — мені здається, що все йде якнайкраще і що судді незабаром облишать нас, а з боку діагностики це діло зовсім протилежне тому, коли облишають лікарі, бо коли лікар облишає недужого, це значить, що він не може вилікувати його, і, зовсім навпаки, коли суддя облишає обвинуваченого, це значить, що він утратив надію відрубати йому голову.

— Так, — сказав Ла Моль, — мені здається навіть, що в цій чемності, поступливості тюремників, легкості, з якою відчиняються двері, я вгадую вплив наших благородних подруг, але не пізнаю пана де Больє, принаймні, в тому, що він сказав мені.

— А я пізнаю його добре, — сказав Коконна, — тільки це коштуватиме дорого. Але — що там! — одна принцеса, друга королева, обидві багаті, і ніколи їм не трапиться нагоди так добре прикласти свої гроші. Тепер пройдемо знову наше завдання: нас ведуть у каплицю, залишають там під доглядом нашого воротаря, ми знаходимо в призначеному місці по кинджалу, я завдаю рану нашому наглядачеві в живіт...

— О, не в живіт, бо так ти відбереш у нього п’ятсот екю, — в руку.

— Ах, в руку — це значило б погубити цього бідолаху, бо зразу побачили б, що він прислужився мені, а я йому. Ні, ні, в правий бік, так, щоб удар ковзнув уподовж ребер: це удар правдоподібний і невинний.

— Ну, хай буде так. Потім...

— Потім ти завалюєш головний вхід лавами, а наші принцеси вибігають зза вівтаря, де вони сховані, і Генрієтта відчиняє малі двері. Ах, слово честі, я так кохаю свою Генрієтту! Певне, вона мене зрадила, що мене так знов тягне до неї.

— А потім, — сказав Ла Моль тремтячим голосом, що звучав з уст, як музика, — потім ми мчимо в ліси. Добрий поцілунок робить нас веселими й дужими. Чи бачиш ти, Аннібал, як ми припадаєм до наших бистрих коней, а серце лагідно стискається? О, добра річ страх! Страх в чистому полі, коли гола шпага при боці, коли погукуєш на коня, підганяючи його шпорами, а він від кожного покрику підплигує й мчить.

— Так, — сказав Коконна, — але страх у чотирьох стінах, — що ти про нього скажеш, Ла Моль? Я можу про нього говорити, бо відчув щось подібне. Коли бліде обличчя Больє з’явилось уперше у мене в кімнаті, ззаду за ним блищали в півтьмі партазани і чути було брязкіт заліза об залізо. Присягаюсь тобі, я зразу ж подумав про герцога д’Алансона і гадав, що побачу його мерзотне обличчя між двома мерзотними обличчями алебардників. Я помилився, і це була моя єдина втіха. Проте, так не минулось: він снився мені вночі.

— Отже, — сказав Ла Моль, цікавий тільки до власної радісної думки, не йдучи за своїм другом в його екскурсіях в сфери фантастичного, — отже, вони все передбачили, навіть місце, куди нам сховатись. Ми їдемо в Лотарінгію, любий друже. Правда, я волів би їхати в Наварру; в Наваррі я був би в неї, але Наварра надто далеко, Нансі краще; до того ж, тут ми будемо лише за вісімдесят льє від Парижа. Знаєш, Аннібал, кого мені шкода покинути тут?

— Слово честі, не знаю... А мені, запевняю тебе, не шкода нічогісінько.

— Ну, мені шкода, що ми не можемо забрати з собою нашого любого тюремника, замість того, щоб...

— Та він сам не схотів би, — сказав Коконна, — він надто багато втратив би: подумай таки — п’ятсот від нас, пенсія від уряду, може ще підвищення по службі. Як щасливо заживе він, коли я його вб’ю I... Але що з тобою?

— Нічого. Мені прийшла в голову одна думка.

— Вона, мабуть, не з веселих, бо ти страшенно зблід.

— Я питаю себе, чого нас мають перевести в каплицю.

— От маєш! — сказав Коконна. — Говіти перед пасхою. Саме такий час, здається.

— Але, — сказав Ла Моль, — у каплицю переводять тільки засуджених на смерть або на тортури.

— О! — пустив Коконна, теж трохи бліднучи. — Це заслуговує уваги. Розпитаймося про це у чоловіка, якому я маю розпороти живіт. Гей, ключник, друже!

— Пан кличуть мене? — спитав тюремник, що стояв на варті на перших приступцях сходів.

— Так, іди сюди.

— Я тут.

— Вирішено, що ми з каплиці маємо врятуватись, — правда?

— Тс! — сказав ключник, з жахом озираючись навкруги себе.