Королева Марго

— Не турбуйся, ніхто не почує.

— Так, пане, з каплиці.

— Отже нас переведуть у каплицю?

— Атож, такий звичай.

— Такий звичай?

— Так, після засудження на смерть звичай вимагає, щоб засуджений перебув ніч у каплиці.

Коконна і Ла Моль здригнулись і разом з тим ззирнулись між собою.

— Отже ви думаєте, що нас засудять на смерть.

— Без сумніву... але ж ви й самі це знаєте.

— Як, ми знаємо! — сказав Ла Моль.

— Звичайно... Коли б ви не знали, ви не підготували б утечі.

— Знаєш, він каже правду! — сказав Коконна Ла Молю.

— Так... Тепер я теж знаю, що ми, здається, йдемо на великий ризик.

— І я теж! — сказав воротар. — Думаєте, я нічим не ризикую?... Якщо пан з хвилювання помиляться та не туди вдарять!...

— Е, чорт візьми! Я хотів би бути на твоєму місці, — сказав повагом Коконна, — і не мати діла з іншою рукою, крім цієї, і з іншим залізом, крім того, що торкнеться до тебе.

— Засуджені на смерть! — прошепотів Ла Моль. — Але ж це неможливо!

— Неможливо! — наївно мовив воротар. — Чому?

— Тс! — сказав Коконна. — Здається, внизу відчинились двері.

— Справді, — підхопив воротар, — ідіть до себе, панове! Ідіть!

— А коли, думаєте ви, буде суд? — спитав Ла Моль.

— Не пізніше як завтра. Але не турбуйтесь, особи, яких треба попередити, будуть попереджені.

— То обіймімось і попрощаймося з цими стінами.

Друзі кинулись один одному в обійми і увійшли до своїх кімнат, Ла Моль з зітханнями, Коконна з співом.

До сьомої години вечора не трапилось нічого нового. На Венсенську вежу спустилась похмура дощова ніч, справжня ніч для втечі. Коконна принесли вечерю, і він повечеряв з звичайним своїм апетитом, усе думаючи про те, як приємно було б йому мокнути під цим дощем, що хльостав по тюремних мурах, і збирався вже заснути під глухе та монотонне завивання вітру, як раптом йому здалося, що вітер, до якого він дослухався з меланхолічним почуттям, незнаним йому, поки він не був у тюрмі, свистить спід усіх дверей чудніше, ніж звичайно, і що в димарі гуде лютіше, ніж завжди. Це бувало щоразу, коли відчиняли камери в верхньому поверсі, особливо ж ту, що була напроти його камери. По цьому шуму Аннібал завжди вгадував, що воротар зараз прийде, бо шум цей означав, що він вийшов від Ла Моля.

Але на цей раз Коконна даремне чекав, витягнувши шию та нашорошивши вуха.

Час ішов, ніхто не з’являвся.

— Дивна річ, — сказав Коконна, — відчинили до Ла Моля і не відчинили до мене. Чи Ла Моль сам покликав? Чи не хворий він? Що це означає?

Усе для в’язня підозра і неспокій, усе — радість і надія.

Минуло півгодини, потім година, потім півтори години.

Коконна з досади почав був засинати, коли його розбудив стук запорів.

— О! — сказав він. — Чи не час уже тікати і чи не переводять нас у каплицю без суду? Чорт візьми! Тікати в таку ніч прямо втіха, темно, як у димарі. Аби тільки коні не були сліпі!

Він приготувався вже зустріти воротаря радісними запитаннями, аж побачив, що той приклав палець до губ, дуже красномовно заморгавши очима.

Справді, ззаду воротаря почувся шум і з’явились тіні.

Раптом він розгледів у пітьмі дві каски, на яких курна свічка відбилася золотим відблиском.

— Що це за чудна пишнота? — спитав він півголосом. — Куди ми йдемо?

Воротар відповів тільки зітханням, схожим на стогін.

— Чорт візьми! — пробурчав Коконна. — Не життя, а чума якась! Щоразу крайності, ніколи не відчуваєш твердого ґрунту під ногами: то бовтаєшся в ста футах води, то кружляєш попід хмарами. Ну, куди ми йдемо?

— Ідіть за алебардниками, пане, — сказав гаркавий голос, і Коконна зрозумів, що з солдатами, яких він побачив, прийшов якийсь урядовець.

— А пан Ла Моль де? Що з ним? — спитав п’ємонтець.

— Ідіть за алебардниками, — сказав знову той самий гаркавий голос тим самим тоном.

Вій мусив скоритись. Коконна вийшов із своєї кімнати і побачив людину в чорному, голос якої здався йому таким неприємним. Це був маленький горбатий судовий секретар, що пішов у судовики, певне, за тим, щоб під довгою суддівською робою не видно було його кривих ніг.

Він помалу почав спускатись спіральними сходами. На першому поверсі сторожа зупинилась.

— Спустились багато, — пробурчав Коконна, — та ще не досить.

Двері відчинились. Коконна мав очі рисі і нюх гончого собаки. Він відчув суддів і побачив у тіні силует людини з голими руками і, коли вгледів цього чоловіка, на лобі в нього виступив піт. Проте, він зробив веселу міну, нахилив голову вліво, згідно з правилами найвищого тону тогочасної моди, і, впершись рукою в бік, увійшов у залу.

Завіса піднялась, і Коконна справді побачив суддів і судових писарів.

За кілька кроків від суддів та писарів сидів на лаві Ла Моль.

Коконна привели перед трибунал. Підійшовши прямо до суддів, Коконна зупинився, привітав Ла Моля кивком голови та усмішкою і став дожидати.

— Як вас звати, пане? — спитав президент.

— Марк-Аннібал де Коконна, — відповів дворянин дуже ввічливо, — граф Монпантьє, Шено й інших місць. Але, гадаю, наші звання відомі.

— Де родились?

— У Сен-Коломбані, коло Сюзи.

— Ваш вік?

— Двадцять сім років і три місяці.

— Добре, — сказав президент.

— Це, здається, йому приємно, — пробурмотів Коконна.