— Тепер, — сказав президент, помовчавши з хвилину, щоб дати писарю час записати відповіді обвинуваченого, — з якою метою покинули ви службу у пана д’Алансона?
— Щоб прилучитись до мого друга Ла Моля, присутнього тут, який покинув службу у пана д’Алансона за кілька днів до мене.
— Що робили ви на полюванні, під час якого ви були заарештовані?
— Звісно, — відповів Коконна. — Я полював.
— Король теж був на цьому полюванні і відчув перші припадки недуги, на яку слабий і зараз.
— Я не був при королі і не можу нічого сказати про це. Я не знав навіть, чи був у нього припадок якої недуги.
Судді ззирнулися з усмішкою недовір’я.
— А! Ви не знали? — сказав президент.
— Так, пане, і мені це дуже шкода. Хоч король французький і не мій король, проте я маю до нього велику симпатію.
— Справді?
— Слово честі! Він не схожий на свого брата д’Алансона. Той, мушу признатись...
— Мова йде не про герцога д’Алансона, пане, а про його величність.
— Ну, що ж, я вже сказав вам, що був найпокірнішим його слугою, — відповів Коконна, похитуючись з дивною зухвалістю.
— Якщо ви справді його слуга, як ви запевняєте, пане, можете ви сказати нам, що вам відомо про магічну статуетку?
— Ну, от! Ми, здається, знову вертаємось до історії з статуеткою?
— Так, пане, це вам не до вподоби?
— Навпаки, це мені подобається. Далі.
— Чому ця статуетка переховувалась у пана де Ла Моля?
— Статуетка у пана де Ла Моля? У Рене, хочете ви сказати?
— Визнаєте ви, що вона існувала?
— Звичайно, якщо мені покажуть її.
— Вона ось. Ви цю знаєте?
— Дуже добре.
— Писарю, — сказав президент, — запишіть: обвинувачений визнав, що бачив статуетку у пана де Ла Моля.
— Ні, ні, — сказав Коконна, — не плутайте: бачив у Рене.
— Хай у Рене. В який день?
— В той день, коли я з Ла Молем єдиний раз були в нього.
— Отже, ви визнаєте, що були у Рене з паном де Ла Молем?
— Атож. Хіба я коли крився з цим?
— Писарю, запишіть: обвинувачений визнав, що був у Рене, щоб робити чари.
— Стривайте, пане президент, не так завзято, будь ласка: я не сказав ні слова про це.
— Ви не визнаєте, що були у Рене, щоб робити чари?
— Не визнаю. До чар дійшло випадково, а не умисне. Але вони були?
— Не можу не визнати, що робилося щось подібне до чар.
— Писарю, запишіть: обвинувачений визнав, що у Рене робилися чари проти життя короля.
— Як, проти життя короля! Це ганебна брехня! Ніколи не було чар проти життя короля.
— Бачите, панове, — сказав Ла Моль.
— Тихо! — сказав президент і потім, звертаючись до писаря, мовив ще раз: — Проти життя короля.
— Але ж ні, ні! — сказав Коконна. — До того ж статуетка являє собою зображення не чоловіка, а жінки.
— Ну, панове, що я вам казав? — сказав Ла Моль.
— Пане де Ла Моль, — сказав президент, — ви будете відповідати тоді, коли ми вас спитаємо. Не перебивайте допиту інших осіб.
— То ви кажете, що це жінка?
— Так, кажу.
— Чому ж на ній корона і королівська мантія?
— Чорт візьми! — сказав Коконна. — Річ дуже проста. Тому, що це...
Ла Моль устав і поклав палець на губи.
— Правда, — сказав Коконна, — що це я розказую, ніби це торкається цих панів?
— Ви все ще твердите, що ця статуетка являє собою статуетку жінки?
— Так, звичайно, тверджу.
— І відмовляєтесь сказати, хто ця жінка?
— Моя землячка, — сказав Ла Моль, — яку я кохав і бажав, щоб вона мене кохала.
— Вас не питають, пане де Ла Моль, — крикнув президент, — мовчіть, а то вам заткнуть рота.
— Заткнуть рота! — сказав Коконна. — Як смієте ви говорити це, пане в чорній робі? Заткнуть рота моєму другові!.. Дворянинові!.. Ач, як!
— Уведіть сюди Рене, — сказав генеральний прокурор Лагель.
— Так, уведіть Рене, — сказав Коконна, — уведіть. Побачимо, чия тут правда — ваша чи наша.
Увійшов Рене, блідий, постарілий, так що друзі ледве впізнали його, зігнутий під вагою злочину, що його мав зробити, більше, ніж під вагою тих злочинів, які зробив.
— Метр Рене, — сказав президент, — пізнаєте ви двох присутніх тут обвинувачених?
— Так, пане, — сказав Рене голосом, що зраджував його хвилювання.
— Де ви їх бачили?
— В багатьох місцях, зокрема в себе вдома.
— Скільки разів були вони у вас?
— Один раз.
В міру того, як Рене говорив, обличчя Коконна яснішало. Обличчя Ла Моля, навпаки, лишалось поважним, ніби він мав якесь передчуття.
— А з якого приводу були вони у вас?
Рене, здавалось, вагався з хвилину.
— Щоб замовити мені воскову фігурку, — сказав він.
— Вибачте, вибачте, пане Рене, — сказав Коконна, — ви робите маленьку помилку.
— Тихо! — сказав президент і потім, звертаючись до Рене, спитав: — Ця фігурка являє собою постать чоловіка чи жінки?
— Чоловіка, — відповів Рене.
Коконна підскочив, немов від електричного струму.
— Чоловіка! — сказав він.
— Чоловіка, — сказав знову Рене, але так тихо, що президент ледве почув його.
— А чому ця статуетка чоловіка має на плечах мантію, а на голові корону?
— Бо вона зображає собою короля.
— Підлий брехун! — крикнув обурений Коконна.
— Мовчи, Коконна, мовчи, — перервав його Ла Моль, — дай говорити цьому чоловікові, кожен має право губити свою душу.
— Але не тіло інших людей, чорт візьми!