Королева Марго

Ми сказали — ув’язнення, і це слово цілком відповідає дійсності, бо кілька разів вони, з нетерплячки, хотіли прискорити цей день, але приставлена до дверей сторожа щоразу не давала їм вийти, і вони зрозуміли, що вийдуть тільки тоді, коли дозволить Амбруаз Паре.

І от, нарешті, славетний хірург, визнавши, що слабі якщо не зовсім одужали, то близькі до повного одужання, дав їм дозвіл, і одного чудового осіннього дня, якими часом Париж вражає своїх мешканців, що вже запаслися покірністю на зиму, двоє приятелів, спираючись один одному на руку, вийшли близько другої години по півдні з Лувра.

Ла Моль, що з великим задоволенням знайшов у себе на фотелі знаменитий свій вишневий плащ, який він так дбайливо склав перед боєм, взявся бути провідником для Коконна, і той погодився без заперечення. Він знав, що приятель поведе його до невідомого лікаря, непатентоване пиття якого вилікувало його за одну ніч, тим часом як усі приправи метра Амбруаза Паре поволі вбивали його. Він поділив гроші, які знайшов у своєму гаманці, і з двох сот ноблів сотню приділив у нагороду анонімному ескулапові, якому завдячував своїм одужанням: Коконна не боявся смерті, але був не від того, щоб і пожити; отже, як бачимо, він збирався щедро нагородити свого рятівника.

Ла Моль пішов вулицею Астрюс, Сент-Оноре, потім Прувелль і незабаром опинився на Базарному майдані. Біля колишнього водоймища, на місці, що зветься тепер Базарним перехрестям, виносилась восьмикутна будова на кам’яному помості; вона нагадувала великий дерев’яний ліхтар з гостроверхим дахом, на шпилі якого скрипів флюгер. У цьому восьмикутному ліхтарі було вісім прорізів: ліхтар перетинало ніби якесь дерев’яне колесо, як перетинає поле герба геральдичний малюнок, що називається смугою; колесо переділене було посередині так, щоб затискати в спеціально зроблених для цього дірках голови і руки засуджених, яких виставляли коло цих восьми прорізів.

Ця химерна будова, подібної до якої не було ніде серед околишних будов, звалась ганебним стовпом.

Коло підніжжя цієї башти стояла, як гриб, поганенька хатка, присадкувата, крива й горбата, під дахом, вкритим мохом, мов шкіра проказою.

Це було житло ката.

На ганебному стовпі стояв чоловік, показуючи перехожим язик: це був злодій, що промишляв коло Монфоконської шибениці і випадково піймався при виконанні своїх обов’язків.

Коконна подумав, що приятель привів його подивитись на це цікаве видовище, і замішався в юрбу любителів, які відповідали на гримаси засудженого викриками та вигуками.

Коконна з природи був жорстокий, видовище це дуже його тішило; він хотів би тільки, щоб засудженому відповідали не вигуками, а камінням, коли він такий нахабний, що виставляє язика благородним сеньйорам, які зробили йому честь своїм візитом.

Отже, коли ліхтар повернувся на підмурку, щоб дати приємність і другій частині майдану втішитися виглядом засудженого, а юрба й собі подалась за ліхтарем, Коконна теж хотів піти слідом за юрбою, але Ла Моль зупинив його і сказав півголосом:

— Ми прийшли сюди зовсім не задля цього.

— А задля чого ж? — спитав Коконна.

— Зараз побачиш, — відповів Ла Моль.

Приятелі вже з тиждень, від тієї пам’ятної ночі, коли Коконна хотів штрикнути Ла Моля ножем, говорили один одному „ти“.

Ла Моль підвів Коконна прямо до віконця притуленої до башти хатини, де стояв, спершись на підвіконня, якийсь чоловік.

— А, це ви, панове! — сказав чоловік, здіймаючи кривавочервоний шлик і відкриваючи голову з густим чорним волоссям, що поросло аж до брів. — Милості просимо!

— Що це за чоловік? — спитав Коконна, намагаючись розібратись у своїх спогадах, бо йому здавалося, що він бачив цю голову під час гарячки.

— Твій рятівник, любий друже, — сказав Ла Моль. — Це він приніс тобі в Лувр те пиття, яке так помогло тобі.

— О! — скрикнув Коконна. — Коли так, друже мій...

І простяг невідомому руку.

Але чоловік, замість відповісти йому таким самим рухом, випростався і відступив від наших приятелів на дистанцію, яку займала його постать, коли він стояв схилившись.

— Пане, — звернувся він до Коконна, — дякую за честь, але ви, може, не зробили б її, коли б знали, хто я.

— Слово честі, — сказав Коконна, — коли б ви були диявол, я вважав би себе в боргу перед вами, бо без вас я був би тепер мертвий.

— Я не диявол, — відповів чоловік у червоному шлику, — але багато хто волів би бачити диявола, ніж мене.

— Хто ж ви? — спитав Коконна.

— Пане, — відповів чоловік, — я метр Кабош, паризький окружний кат!..

— А! — скрикнув Коконна, приймаючи назад руку.

— От бачите! — сказав метр Кабош.

— Ні, я таки стисну вам руку, або хай мене чорт візьме! Давайте.

— Справді?

— Усю.

— Ну, от! Більше... ще... от так!

І Коконна витяг з кишені гаманець з золотом, приготованим для безіменного лікаря, і поклав його в руку катові.

— Мені більше до вподоби була б ваша рука без грошей, — сказав метр Кабош, похитавши головою, — бо золота мені не бракує, а коли б чиясь рука торкнулася моєї, це було б для мене свято. Та хай так! Хай бог благословить вас, дворянине.