Королева Марго

Третя чашка мала такий самий чудодійний ефект. Груди слабого почали дихати правильно, хоч він ще задихався. Напружені члени розпрямились, приємна вогкість виступила на гарячій шкірі, і коли на другий день метр Амбруаз Паре відвідав пораненого, він задоволено усміхнувся і сказав:

— Від цього моменту я ручуся за життя пана де Коконна. Це одно з моїх найкращих лікувань.

Наслідком цієї напівдраматичної, напівкомічної сцени, не позбавленої, проте, і певної зворушливої поезії, коли взяти на увагу дикі звичаї Коконна, було те, що приязнь між двома дворянами, яка почалася в готелі „À la Belle-Étoile“ і так жорстоко була перервана подіями Варфоломіївської ночі, відновилася з новою силою і незабаром від п’яти ударів шпаги та пістолетної кулі стала більшою, ніж дружба Ореста і Пілада[49].

Як би там не було, а й старі і нові, і тяжкі й легкі рани почали, нарешті, загоюватись. Ла Моль, прийнявши на себе місію сиділки, не хотів виходити з кімнати, поки Коконна не видужає зовсім. Він підводив його на ліжку, поки той був слабий, допомагав ходити, коли хворий почав вставати, взагалі доглядав його, як підказувала йому його лагідна і любляча вдача, і піклування його та ще дужий організм п’ємонтця привели Коконна до одужання швидше, ніж можна було сподіватися.

Проте, обох молодих людей турбувала одна думка: обидва вони, здавалося їм, бачили в гарячковому маренні, що до кожного з них підходила жінка, поява якої сповняла їх серця блаженством; але від того часу, коли вони прийшли до пам’яті, ні Маргарита, ні пані де Невер не з’являлися в їхній кімнаті. І зрозуміло: одна була дружиною короля Наварського, друга — невісткою герцога де Гіза, — чи могли ж вони перед очима всіх виявити прилюдно інтерес до простих дворян? Ні! Таку відповідь, звичайно, повинні були дати собі і Ла Моль і Коконна. Але відсутність їх все ж була для них болючою: адже їх могли забути.

Правда, дворянин, що був свідком їх бою, час від часу приходив до них і, ніби сам від себе, розпитував про здоров’я поранених. І Жільйона приходила теж сама від себе. Але Ла Моль не насмілювався спитати про Маргариту, як і Коконна про пані де Невер.

XVIII. Вихідці з того світу

Якийсь час молоді люди ховали таємницю в глибині свого серця. Нарешті, в хвилину щирості думка, яка панувала над кожним з них, вирвалася з їх уст, і вони закріпили свою дружбу останнім доказом, без якого дружби не буває, — повним звіренням.

Вони були безумно закохані, один — в принцесу, другий — в королеву.

В непереможній відстані, що відділяла обох закоханих від мети їхніх бажань, було щось жахливе. І все ж надія так глибоко закорінена в серці людини, що, не зважаючи на все безумство своїх мріянь, вони надіялись.

А втім, обидва вони, в міру видужування, почали дбати про свою зовнішність. Всяка людина, навіть зовсім байдужа до фізичних переваг, в певних обставинах має німі розмови з своїм дзеркалом, ніби радячись з ним, і відходить від свого конфідента майже завжди задоволена. А наші молоді люди були не з тих, кому дзеркало мало б подавати надто неприємні відомості. Краса Ла Моля — його струнка постать, бліде обличчя і елегантність — відзначалася благородством; краса Коконна, дужого, ставного, з яскравим рум’янцем на обличчі, була красою сили. Навіть більше: для Коконна слабування пішло на користь. Він схуд, зблід, славетний його шрам, що завдавав йому стільки турбот схожістю різнобарвних своїх кольорів з райдугою, зник, пророкуючи, може, як і райдуга після потопу, довгий ряд ясних днів та ночей.

Обидва поранені весь час були оточені найделікатнішим піклуванням; в день, коли вони могли встати з ліжка, кожен з них знайшов на фотелі коло себе по халату, а в день, коли вони могли вдягтися, повний костюм. В кишенях їх камзолів лежали туго набиті гаманці, і вони заховали їх, щоб при слушній нагоді повернути невідомому покровителю.

Цим невідомим покровителем не міг бути принц, в приміщенні якого жили молоді люди, бо він не тільки ні разу не прийшов відвідати їх сам, а навіть не прислав довідатись про їх здоров’я.

Неясна надія підказувала серцю кожного з них, що цим невідомим покровителем була жінка, яку він кохав.

Отже, обидва поранені з надзвичайною нетерплячістю чекали моменту, коли їм можна буде вийти. Ла Моль, що одужав раніше за Коконна, міг би вже виходити, але ніби якась мовчазна згода зв’язувала його з долею друга. Вони умовились, що перший їх вихід буде присвячений трьом візитам.

Перший — до невідомого лікаря, чиє цілюще пиття принесло запаленим грудям Коконна таке чудодійне полегшення.

Другий — в готель покійного метра Ла Гюр’єра, де вони залишили чемодани й коней.

Третій — до флорентійця Рене, який, сполучаючи професію парфумера з професією мага, продавав не любовні напої та тільки косметики та отруту, а й оракули.

Нарешті після трьох місяців нездужання та ув’язнення довгожданий день настав.