Королева Марго

— То це ви, друже, — сказав Коконна, з цікавістю дивлячись на ката, — мучите, колесуєте, стинаєте голови, ламаєте кості? Ага, дуже приємно завести знайомство з вами.

— Пане, — відповів метр Кабош, — я не все роблю сам. Як ви, сеньйори, маєте у себе лакеїв, щоб робили те, чого ви не хочете самі робити, так і я маю помічників, що роблять чорну роботу й пораються коло мужиків. Тільки тоді, коли доводиться мати діло з дворянами, як от, прикладом, ви та ваш товариш, — о, це інша річ! — тоді я вважаю за честь особисто виконати присуд з усіма подробицями, від першої до останньої, тобто від допиту на муках до зняття голови.

Коконна мимоволі відчув, як по тілу його пробіг дріж, ніби грубий клин стис йому ноги або гостра сталь торкнулась шиї. Ла Моль, не знаючи сам через що, відчув те саме.

Але Коконна переміг це почуття, яке вважав за ганебне для себе, і, щоб закінчити розмову з метром Кабошем останнім жартом, сказав:

— Ну, метр, ловлю вас на слові: коли прийде моя черга піднятись на шибеницю Ангеррана де Мариньї або на ешафот пана де Немура[50], то вже не хто інший, як ви, поклопочетесь мною.

— Обіцяюся вам.

— От тепер, — сказав Коконна, — от вам моя рука, що я приймаю вашу обіцянку.

Він подав катові руку, і той несміливо торкнувся її своєю, хоч ясно було, що він хотів би стиснути її міцно.

При його дотикові Коконна трохи зблід, але на устах у нього лишалась та сама усмішка; тим часом Ла Моль, що почув себе недобре, бачачи, як юрба повертається туди, куди повернувся ліхтар, і наближається до них, смикав його за плащ.

Коконна, як і Ла Молю, дуже хотілося покласти край цій сцені, в яку його природний нахил затяг більше, ніж він хотів би, кивнув головою і пішов.

— Ну, — сказав Ла Моль, коли вони дійшли до Трагуарського хреста, — адже тут легше дихати, ніж на Базарному майдані?

— Правда, — сказав Коконна, — але я нічого не маю проти знайомства з метром Кабошем. Скрізь добре приятелів мати.

— Навіть під вивіскою „À la Belle-Étoile“, — сміючись, сказав Ла Моль.

— О, — сказав Коконна, — бідолашний метр Ла Гюр’єр помер і помер зовсім! Я бачив вогонь з аркебузи, чув свист кулі, що бовкнула, мов дзвін на соборі богоматері, і покинув його в калюжі крові, що текла у нього з носа і з рота. Якщо це й приятель, то приятель на тому світі.

Розмовляючи так, молоді люди увійшли в вулицю Арбр-Сек і попростували до вивіски „À la Belle-Étoile“, що скрипіла все на тому самому місці, розбурхуючи апетит подорожнього своєю гастрономічною легендою.

Коконна з Ла Молем гадали, що побачать будинок без догляду, вдову в траурі, дітей з крепом на руці, але, на великий подив, побачили жваву діяльність в домі, пані Ла Гюр’єр в повному розквіті, дітей веселішими, ніж будь-коли.

— О, зрадлива! — сказав Ла Моль. — Вона знов вийшла заміж!

І, звертаючись до нової Артемізи[51], сказав:

— Пані, ми дворяни, що мали знайомство з бідолашним паном Ла Гюр’єром. Ми залишили тут двох коней і два чемодани і оце прийшли по них.

— Панове, — відповіла господиня дому, даремне силкуючись пригадати їх, — я не маю честі знати вас, отже звелю, з вашого дозволу, покликати чоловіка... Грегуар, покличте хазяїна.

Грегуар пішов з першої кухні, що була загальним пандемоніумом, до другої, що була лабораторією, де готувалися страви, які метр Ла Гюр’єр за життя вважав достойними умілих рук.

— Чорт мене візьми, — бурмотів Коконна, — якщо мені не прикро бачити цей дім таким веселим, коли він мусив би бути сумним. Бідолашний Ла Гюр’єр!

— Він хотів мене вбити, — сказав Ла Моль, — але я прощаю йому від щирого серця.

Тільки Ла Моль вимовив це, як з’явився чоловік з каструлькою в руці, розтираючи в ній дерев’яною ложкою цибулю.

Ла Моль і Коконна скрикнули з подиву.

Чоловік підвів голову і, теж скрикнувши, впустив каструлю, залишившись з самою тільки дерев’яною ложкою в руці.

— Іn nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti![52]— сказав чоловік, вимахуючи ложкою, мов кропилом.

— Метр Ла Гюр’єр! — скрикнули молоді люди.

— Панове де Коконна і де Ла Моль! — мовив Ла Гюр’єр.

— Ви не вмерли? — сказав Коконна.

— Ви живі? — спитав хазяїн.

— Я бачив, як ви впали, — сказав Коконна, — чув стук кулі, що зробила вам щось, — не знаю, що саме. Я залишив вас у калюжі крові, що лилася з носа, з рота і навіть з очей.

— Усе це самісінька істина, як євангеліє, пане Коконна. Але стук, що ви почули, був стук кулі об мій шолом, на якому вона, на щастя, розплющилась. Проте, удар був таки сильний, і доказ тому, — додав Ла Гюр’єр, підіймаючи шлик і показуючи голу, як коліно, голову, — що у мене не лишилось, як бачите, ані волосинки.

Молоді люди вибухнули реготом, побачивши цю кумедну фігуру.

— А, ви смієтесь! — сказав Ла Гюр’єр, трохи заспокоївшись. — Ви прийшли не з лихими намірами?

— А ви, метр Ла Гюр’єр, вилікувались від своїх войовничих нахилів?

— Так, слово честі, так, панове. І тепер...

— Ну, тепер?..

— Тепер я дав обітницю не бачити іншого вогню, крім того, що у мене на кухні.

— Браво! — сказав Коконна. — Розумна річ! Тепер от що, — додав п’ємонтець, — ми залишили у вас у стайні двоє коней, а в кімнаті два чемодани.