Королева Марго

— Ах, чорт! — сказав хазяїн, чухаючи за вухом.

— Що таке?

— Двоє коней, кажете?

— Так, у стайні.

— І два чемодани?

— Так, у кімнаті.

— От, бачите... Ви гадали, що я вмер?

— Звичайно.

— Ви ж згодні, що коли ви помилились, то й я міг помилитись?

— І гадаючи, що ми вмерли, вважали себе цілком вільним?

— Атож!.. І коли ви вмерли без заповіту... — провадив своє метр Ла Гюр’єр.

— Ну, далі?

— Я гадав, — я помилився, бачу тепер добре...

— Що ви гадали, — ну?

— Я гадав, що міг бути вашим спадкоємцем.

— Ага! — скрикнули молоді люди.

— Проте, я все ж дуже радий, що ви живі, панове.

— Отже, ви попродали коней? — сказав Коконна.

— На жаль! — сказав Ла Гюр’єр.

— А чемодани? — спитав Ла Моль.

— О, чемодани, — ні, — скрикнув Ла Гюр’єр, — тільки те, що в чемоданах.

— Скажи, Ла Моль, — мовив Коконна, — не нахабний плутяга!.. Чи не випустити йому кишки?

Погроза ця, здається, справила враження на Ла Гюр’єра, і він спробував сказати:

— Але, панове, я гадаю, справу можна полагодити.

— Слухай, — сказав Ла Моль, — я маю більше право жалітись на тебе.

— Ваша правда, пане граф, бо я, пригадую, мав сміливість у хвилину безумства погрожувати вам.

— Так, кулею, що пролетіла за два дюйми від моєї голови.

— Ви гадаєте?

— Певен.

— Коли ви певні, пане де Ла Моль, — сказав Ла Гюр’єр з невинним виглядом, підіймаючи свою каструлю, — я не смію суперечити.

— Ну, — сказав де Ла Моль, — я не вимагаю від тебе нічого.

— Як, дворянине!..

— Окрім...

— Ай! ай! — скрикнув Ла Гюр’єр.

— Окрім обіду для мене і моїх друзів щоразу, коли буду в твоєму кварталі.

— Чудесно! — скрикнув радісно Ла Гюр’єр. — До послуг, мій дворянине, до послуг!

— Отже, справа скінчена?

— Від усього серця... А ви, пане де Коконна, — провадив хазяїн, — може й підете на згоду?

— Так, але, як і мій друг, маю маленьку умову.

— Яку?

— Щоб ви повернули панові Ла Молю п’ятдесят екю, які я йому винен і віддав вам на схованку.

— Мені, пане! Коли саме?

— За чверть години перед тим, як ви продали мого коня і чемодан.

Ла Гюр’єр кивнув на знак того, що зрозумів.

— Ага, розумію! — сказав він.

Підійшов до шафи, вийняв з неї один по одному п’ятдесят екю і подав Ла Молю.

— Добре, пане, — сказав дворянин, — зробіть нам яєшню. А п’ятдесят екю хай будуть Грегуару.

— О, — скрикнув Ла Гюр’єр, — ви щедрі, як принци, панове, і можете розраховувати на мене на живого й на мертвого.

— Коли так, — сказав Коконна, — зробіть нам яєшню і не жалійте ні масла, ні сала.

Потім, глянувши на стінний годинник, сказав:

— Слово честі, Ла Моль, ти маєш рацію. Нам доведеться чекати ще три години, отже краще провести їх тут, ніж деінде. Тим більше, що тут, коли я не помиляюсь, ми майже на половині дороги до мосту Сен-Мішель.

І молоді люди посідали за стіл в тій самій невеличкій кімнаті, де виділи в славнозвісний вечір 24 серпня 1572 року, коли Коконна запропонував Ла Молю грати на першу коханку.

Треба віддати належне моральності молодих людей: на цей раз ні той, ні другий і не подумали зробити таку пропозицію.

ХIX. Житло метра Рене, парфумера королеви-матері

В епоху, коли відбувалися події, про які ми розповідаємо, в Парижі для переправи з однієї частини міста до другої було тільки п’ять мостів, — почасти кам’яних, почасти дерев’яних, — і всі вони вели до Старого Міста. Мости називалися: міст де Меньє, міст о-Шанж, міст собора богоматері, Малий міст і міст Сен-Мішель.

В інших місцях для сполучення були влаштовані пароми, що сяк-так заміняли мости.

На мостах, по боках, стояли будинки, як бачимо це й тепер на Понте-Веккіо у Флоренції.

З цих п’яти мостів, кожен з яких має свою історію, ми зупинимося тут зокрема на мості Сен-Мішель.

Міст Сен-Мішель збудований з каменя в 1373 році; не зважаючи на його, здавалось би, міцну будову, розлив Сени 31 січня 1408 року частково розвалив його; в 1416 році його відбудували з дерева; але вночі 16 грудня 1547 р. Сена розвалила його знову; десь в 1550 році, тобто за 22 роки до того часу, про який ми розповідаємо, його знову відбудували з дерева, і хоч його треба було вже полагодити, він все ж здавався досить міцним.

Між будинками, що стояли по боках мосту, фасадом до острівця, де спалено Тамплієрів і де тепер майданчик Нового мосту, визначався дерев’яний дім, над яким звисав широкий дах, мов повіка над величезним оком. З єдиного вікна на першому поверсі, над щільно зачиненими вікном і дверима нижнього поверху, сяяло червонасте світло, що притягало погляди прохожих до низького й широкого фасаду будинку, помальованого в синій колір з пишним позолоченим карнізом. Нижній поверх відділявся від наземного певного роду фрізом, що являв собою юрбу дияволів у надзвичайно різноманітних позах, а між фрізом і вікном наземного поверху простягалась широка смуга, змальована такою ж синьою фарбою, як і фасад будинку, з написом:

РЕНЕ, ФЛОРЕНТІЄЦЬ, ПАРФУМЕР ЇЇ

ВЕЛИЧНОСТІ КОРОЛЕВИ-МАТЕРІ