Крадії та інші твори

— Гаразд, — сказав наглядач. — І ось що, шефе. Він був непоганий хлопець і, може, ніколи в житті не сидів у човні. Але все ж сказав, що вміє веслувати. Послухайте. Що, коли я напишу на його картці: «Загинув, намагаючись врятувати людям життя під час великої поводі тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року» — і надішлю це на підпис губернаторові? Це буде добра пам’ять для його родичів: вони повісять цей папірець на стінку й будуть показувати його, коли до них приходитимуть сусіди… Може, його родичам навіть видадуть якесь відшкодування, адже на ферму його все ж послали вирощувати бавовник, а не роз’їжджати у повідь на човні.

— Що ж, — сказав начальник. — Я подумаю про це. Головне зараз — це викреслити його із списків як померлого, поки якийсь пройда не спробував привласнити його пайка.

— Гаразд, — сказав наглядач. Він обернувся й вивів своїх супутників з приміщення. Коли вони знов опинилися в похмурій темряві, він сказав гладкому каторжникові: — Отже, твій приятель випередив тебе. Він тепер вільний. Він своє вже відсидів, а тобі ще сидіти й сидіти.

— Так, вільний, — сказав гладкий каторжник. — Але я йому не заздрю.

Як свідчив гладкий каторжник, високий, спливши на поверхню, все ще стискав у руці те, що гладкий назвав веслом. Він тримав його не тому, що воно могло йому придатися, коли він знову сяде в човен, — тієї миті він взагалі не вірив, що йому ще пощастить опинитися в човні чи на чомусь твердому, — а тому, що він ще не встиг подумати про те, щоб випустити його. Все відбувалося надто швидко. Цілком несподівано він відчув перший ривок течії, побачив, як закрутило човен і як його товариш раптом злетів угору і зник, мов у вознесінні Ісайї; а потім він сам опинився у воді, весло тягло його на дно, а він опирався цьому, не усвідомлюючи, що все ще тримає його в руці, коли спливав на поверхню й намагався вхопитись за човен, який то кружляв за десяток футів од нього, то опинявся над головою, наче ладнаючись розчерепити її. Нарешті він вхопився за корму, тіло його немовби перетворилося на живе кермо, і ось човен і людина з веслом, піднятим догори, неначе гюйсшток, зникли з очей низенького каторжника (що, в свою чергу, зник з очей високого так само швидко, але у вертикальному напрямку), наче якась жива картина, піраміда, винесена зі сцени з шаленою, неймовірною швидкістю.

Він опинився тепер над найнижчою частиною болота чи заплави, яка, напевно, не знала течій, відтоді як прадавній підземний вибух сформував цю місцевість. Але зараз течія там була чимала; зі своєї борозни між хвилями за кормою каторжник бачив, як із запаморочливою швидкістю мчать дерева й небеса, позираючи на нього крізь холодні жовті бризки з похмурим і сумним подивом. Але вони стояли, ті дерева, — стояли на чомусь твердо й упевнено; він подумав про це, він згадав у хвилину розпачливої люті тверду землю, скріплену, зцементовану й утверджену навіки трудовим потом поколінь, — вона була десь під ним, але він не зміг дістати її ногами, коли, знову цілком несподівано, корма човна завдала йому страшного удару по переніссі. Інстинкт, який підказував йому триматися за корму, тепер підказав йому кинути весло в човен і вхопитися обома руками за планшир саме в ту мить, коли човен знову закружляв на одному місці. Звільнивши обидві руки, він підтягнувся, перевалився через корму і впав долілиць на дно човна. Кров і вода текли з нього, він важко дихав — не через те, що знесилився, а від тієї страшної люті, що приходить слідом за жахом.

Але йому довелося одразу ж підвестись, бо він подумав, що пливе дуже швидко (куди швидше, ніж це було насправді). Тим-то він підвівся з червоної калюжі, в якій лежав; вода струменіла з нього, мокра груба бавовняна тканина була важка, як залізо, чорне волосся прилипло до черепа, змішана з кров’ю вода просочила блузу. Він обережно й швидко провів рукою під носом, глянув на руку і, схопивши весло, спробував завернути човен проти течії. Він навіть не подумав про те, що не знає, де саме залишився його товариш, — на якому з усіх тих дерев, котрі він проминув чи міг проминути. А втім, він не думав про це, бо був твердо переконаний, що його товариш залишився десь там, проти води, а в його уяві слова «проти води» асоціювалися з такою несамовитістю, і силою, і швидкістю, що розуміти їх інакше, як «по прямій лінії», розум просто відмовлявся, як відмовився б повірити в існування рушничної кулі завбільшки з бавовникове поле.