Крадії та інші твори

Коли стемніло, поїзд зупинився. Каторжники не знали; куди їх завезли. Але вони не питали про це. Їм і на думку не спадало про це питати, як не спадало на думку питати, чому і навіщо вони опинилися тут. Вони майже нічого не бачили, бо вагон був неосвітлений, а вікна затуманені — знадвору дощем, а зсередини — випарами скупчених тіл. Вони бачили хіба що спалахи кишенькових ліхтарів, які немовби плавали в повітрі. До них долинали вигуки й команди, а потім почали кричати вартові всередині вагона; каторжників примусили підвестися й погнали до виходу — і задзвеніли, забряжчали кайдани на їхніх кісточках. Поки вони спускалися, пара люто сичала, огортаючи їх білими клаптями. Поруч з вагоном стояв тупоносий моторний човен з високими бортами, який сам скидався на вагон і до корми якого була почеплена ціла низка яликів та плоскодонок. Тут теж були солдати; промені ліхтарів виблискували на цівках гвинтівок та пряжках патронташів, мерехтіли на кайданах каторжників, поки вони обережно спускалися у воду, що сягала їм по коліна, й сідали в човни. Нараз вагон з паровозом огорнулися парою і зовсім зникли з очей — це машиніст почав очищати топку.

Ще за годину каторжники побачили попереду вогні — ледь помітну низку червоних цяток, що розтяглася понад обрієм, неначе звисаючи з низького неба. Але минула ще година, перш ніж вони дісталися до тих вогнів, — і весь цей час каторжники сиділи навпочіпки в яликах, загорнувшись у промоклий одяг (вони вже більше не сприймали дощ як окремі краплини води), і дивилися, як вогні ближчають, поки нарешті не вималювалися обриси самої дамби; тепер видно було ряд військових наметів, що витягся вздовж насипу, і людей, що сиділи, скоцюрбившись, навколо вогнищ. Хисткі відблиски вогню на воді раз у раз вихоплювали з темряви ряди інших човнів, прив'язаних до стінки великої й темної дамби, яка на цей час уже височіла над їхніми головами. На дамбі і між прив’язаними яликами блимали кишенькові ліхтарі; на човні нарешті вимкнули мотор, і вони причалили.

Зійшовши на гребінь дамби, вони побачили довгий ряд жовто-зелених наметів, а між ними — вогнища, навколо яких, серед безформних клунків з одягом, сиділи чи стояли люди — чоловіки, жінки, діти — негри та білі; їхні очі виблискували при світлі вогнищ, коли вони повертали голови й спокійно дивилися на смугастий одяг та кайдани. А трохи далі на дамбі стояв табун мулів та дві чи три корови; тварини також збилися докупи, але вони не були стриножені. І тут високий каторжник почув якийсь новий звук. Він почув його не несподівано, а просто раптом усвідомив, що весь час чує його. Цей звук був такий незвичний і незнаний, що до цієї миті він не зважав на нього, як мурашка чи блоха не зважала б на гуркіт лавини, що несе її. Він зранку плив по воді, а перед цим сім років ходив за плугом і бороною в тіні дамби, на якій зараз стояв, але він не одразу здогадався, що то за дивне глибоке шепотіння долинає з-за дамби. Він зупинився. Вервечка каторжників, що рухалися за ним, наштовхнулася на нього, як наштовхуються один на одного, зупиняючись, товарні вагони — із таким самим залізним брязкотом.

— Вперед! — закричав, вартовий.

— Що це таке? — спитав каторжник.

Негр, що сидів навпочіпки біля найближчого вогнища, відповів йому:

— Це він. Це Старий[4].

— Старий? — перепитав каторжник.

— Ану, вперед! Чого стали! — закричав вартовий.

Вони рушили далі. Проминули ще один табун мулів, які теж провели їх очима, повертаючи свої довгі понурі морди до світла і знов одвертаючись у темряву; за хвилину вони опинилися серед порожніх маленьких військових наметів — на бівуаках кожен такий намет призначається для двох чоловік. Вартові позаганяли до них каторжників — по три скуті пари до кожного намету.

Вони заповзали всередину рачки, як собаки до тісних буд, і лягали на землю. Незабаром повітря в наметах зігрілося від тепла їхніх тіл. Запала мовчанка, і тепер усі вже чули цей звук і, лежачи, прислухалися до басового шепоту, глибокого й могутнього.

— То це — Старий? — спитав каторжник, що намагався пограбувати поїзд.

— Еге ж, — сказав другий каторжник. — І йому ні до чого похвалятися силою.

На світанку вартові розбудили їх, б’ючи носками чобіт по підошвах черевиків, що витикалися з-під наметів. Навпроти багнистого причалу, де скупчилися човни, стояла військова польова кухня, від якої долинав запах кави. Але високий каторжник — і, напевно, не він один — не рушив одразу по їжу, хоч учора їв тільки раз, і то опівдні, під дощем. Натомість він уперше подивився на Ріку, біля якої прожив останні сім років свого життя, але якої не бачив досі жодного разу.

Він стояв приголомшений, охоплений неясним передчуттям, і дивився на застиглу сталево-сіру поверхню, не вкриту хвилями, а тільки трошки брижасту.