Крадії та інші твори

Почався дощ, монотонний і дрібний, скоріше листопадовий, аніж травневий. Проте жоден з каторжників не рушив до розчинених дверей будівлі. Ніхто навіть не подивився в тому напрямку — із заздрістю чи надією. Якщо вони й подумали про захисток, то, безперечно, одразу вирішили, що вільне місце під дахом, коли воно ще не заповнене, потрібне буде для меблів. А можливо, вони знали, що, навіть якби там залишалося місце, воно було б не для них, — і не через те, що вартові хочуть, щоб вони вимокли, а тому, що вартовим просто на думку не спаде сховати їх від дощу. Отже, каторжники просто перестали розмовляти і, піднявши комірці блуз, завмерли, скуті попарно, як собаки перед змаганням з бігу. Вони стояли нерухомі, терпеливі, неначе жуйні тварини, повернувшись спинами до дощу, як роблять це вівці чи воли.

Минув ще якийсь час, і вони помітили, що кількість солдатів збільшилася на десять, а то й більше чоловік, — солдатам було тепло й сухо під прогумованими плащами; потім з'явився й офіцер з пістолетом на поясі. І тут вони почули запах їжі, а коли почали озиратися, то побачили біля самих дверей будівлі військову польову кухню. Вони стояли, все ще не рухаючись, поки їм не наказали вишикуватися в чергу, і тільки тоді дюйм за дюймом рушили під дощем вперед, похнюплені і терпеливі. Кожен одержував миску печені з овочами, кухоль кави і дві скибки хліба. Їли вони під дощем, не сідаючи, бо платформа була мокра, а навпочіпки, як селяни, схилившись уперед, щоб хоч якось укрити миски й кухлі, та дощ крапав у них без упину, як у мініатюрні ставки, непомітно й беззвучно просочуючи хліб.

Після того як вони простояли на платформі години зо три, за ними прибув поїзд. Ті, що стояли ближче до краю, бачили його, стежили за ним — один-єдиний пасажирський вагон, що, здавалось, їхав сам по собі, тягнучи за собою хмару диму з невидимої труби, хмару, що не здіймалася вгору, а повільно й важко сповзала вбік і лягала на затоплену землю. Він підійшов і зупинився, один-єдиний старомодний дерев’яний вагон з відкритими площадками, причеплений попереду куди меншого маневрового паровоза. Каторжників загнали досередини, і вони скупчилися в кінці вагона, де стояла маленька чавунна пічка. Вогню в ній не було, але, незважаючи на це, вони щільно обступили цей холодний і німий шмат заліза, запльований уже вицвілим тютюном, навколо якого витали привиди тисяч недільних прогулянок до Мемфіса чи Мургеда й назад — земляні горіхи, банани, брудний дитячий одяг… Каторжники товпилися, кожен намагався зайняти місце ближче до пічки. Нарешті вартовий закричав:

— Ану, сідайте там!

Троє вартових, поклавши рушниці, розштовхали каторжників і, відігнавши від пічки, розсадили їх по місцях.

Для всіх місць не вистачило. Частина лишилася стояти в проході, — вони стояли, скуті попарно, слухаючи, як сичить повітря у гальмах, як дає гудки паровоз. Після різкого поштовху вагон рушив з місця; платформа й будинок немовби кинулися в паніці назад, і каторжникам здалося, що поїзд переходить від нерухомості до швидкого руху з тією самою неправдоподібністю, яка супроводила його прибуття: він їхав тепер назад, хоч паровоз був попереду, тоді як допіру їхав уперед, але з паровозом позаду.

Каторжники навіть не помітили, коли рейки занурилися під воду. Вони відчули, як поїзд зупинився, почули, як паровоз дав протяжний гудок, розпачливий і тужливий, мов стогін, але навіть не звернули на це уваги. Вони сиділи чи стояли перед вікнами, помережаними дощем, коли поїзд знову поповз уперед, намацуючи шлях, як кілька годин тому намацував його ваговоз, а коричнева вода вирувала під колесами, хлюпала об низьке, повне вогню черево паровоза й розліталася густою парою; паровоз знову дав чотири короткі й пронизливі гудки, сповнені дикого торжества, але в цих гудках уже бриніли ноти розлуки й навіть прощання, неначе сам паровоз знав, що не посміє зупинитись і не зможе повернутися назад. За дві години вони побачили у вікні охоплений вогнем фермерський будинок. Він стояв у сутінках серед порожнечі, і поряд з ним теж не було нічого; чітке, рівне полум’я, немов жертовний вогонь, рвалося вгору, геть від свого власного відображення у воді, таке парадоксальне, зловісне й химерне у присмерку над водною пустелею.