Крадії та інші твори

Серед перших на землю зійшов один із старших наглядачів каторжної ферми, а слідом за ним гладкий каторжник і ще один білий — маленький чоловічок з худим, неголеним, блідим обличчям, на якому ще можна було прочитати глибокий біль від несправедливо заподіяної страшної кривди. Наглядач, здавалось, добре знав, куди йому треба йти. Ведучи за собою своїх двох супутників, він швидко відшукував проходи між купами меблів і сонними людьми і незабаром опинився в яскраво освітленій кімнаті, — це було щось на зразок тимчасової канцелярії, власне, це був майже військовий командний пункт, — де начальник каторжної ферми сидів у товаристві двох офіцерів з майорськими петлицями. Старший наглядач заговорив без будь-якого вступу.

— Ми втратили людину, — сказав він і назвав ім’я високого каторжника.

— Втратили? — сказав начальник.

— Так. Він утопився. — Не повертаючи голови, наглядач кинув гладкому каторжникові: — Розкажи йому.

— Це він казав, що вміє веслувати, — сказав гладкий каторжник, — а я такого не говорив. Я і йому сказав, — він кивнув головою в бік наглядача, — що не вмію. Отже, коли ми дісталися до затоки…

— Про що, власне, йдеться? — сказав начальник.

— З одного човна нам повідомили, — сказав наглядач, — що бачили жінку на поламаному кипарисі в затоці, і оцього чоловіка, — він вказав на свого другого супутника, — на даху будинку. В тому човні для них не було місця. Розказуй далі.

— Отже, ми допливли до того місця, де була затока, — повів далі каторжник абсолютно монотонним голосом, без будь-якої інтонації, — і раптом човен закрутило. Не знаю, як це сталося. Я просто сидів собі, бо він весь час вихвалявся, що вміє веслувати. Ніякої течії я не помітив. Просто човен раптом повернувся задом наперед і помчав назад, немовби його причепили до поїзда. А потім його знову закрутило, а я саме глянув угору, побачив гілку над головою і вхопився за неї, а човен висмикнуло з-під мене, немов шкарпетку здерли, і я побачив його ще раз — дном догори, а той хлопець, що казав, ніби знається на веслуванні, тримався за нього однією рукою, а в другій все ще держав весло. — Він замовк, урвавши розповідь на тій самій одноманітній ноті, і тепер стояв, спокійно дивлячись на напівпорожню кварту віскі на столі.

— А звідки ви знаєте, що він утопився? — спитав начальник у наглядача. — Чи певні ви, що він не скористався з слушної нагоди, щоб утекти?

— Утекти? Куди? — сказав той. — Вся дельта затоплена. На п’ятдесят миль довкола, аж до самих гір, стоїть вода п’ятнадцять футів завглибшки. А човен перекинувся.

— Той хлопець утопився, — сказав гладкий каторжник. — Вам нема чого хвилюватися за нього. Він дістав помилування, і в того, хто підпише папір, теж рука не відсохне.

— І ніхто більше не бачив його? — запитав начальник. — А що сталося з тією жінкою на дереві?

— Не знаю, — сказав наглядач. — Я ще не знайшов її. Напевно, її підібрав якийсь інший човен. А оце той хлопець з будинку.

Начальник і обидва офіцери знову подивилися на третього чоловіка, на його худе, неголене, дике обличчя, на якому все ще був написаний недавній жах, недавня суміш страху, безсилля і люті.

— Він так і не приплив по вас? — сказав начальник. — Ви так і не бачили його?

— Ніхто по мене не припливав, — сказав біженець. Він почав тремтіти, хоч голос його звучав ще досить спокійно. — Я сидів на тій клятій халупі, чекаючи, що вона от-от завалиться. Я бачив катер і човни, коли вони пропливали мимо, але для мене в них місця не знаходилося. Повнісінько смердючих негрів, і один з них сидить і бренькає на гітарі, а для мене місця немає. На гітарі! — дико вигукнув він; а потім заверещав, затрусився, обличчя з піною на губах скривилося, засіпалося. — Для смердючої негритянської гітари є, а для мене немає…

— Заспокойтеся, — сказав начальник. — Заспокойтеся.

— Дайте йому випити, — сказав один з офіцерів.

Начальник налив у склянку віскі. Наглядач подав її біженцеві, той взяв склянку обома тремтячими руками й спробував піднести до рота. Секунд двадцять усі дивилися на нього, а тоді наглядач узяв склянку з його рук і підніс йому до губ, чоловік почав ковтати, але й тепер тоненькі цівки витікали з куточків його рота на бороду.

— Отже, ми підібрали його та… — наглядач назвав ім’я гладкого каторжника, — вже надвечір і рушили сюди. Але той, другий хлопець пропав.

— Так, — сказав начальник. — Ну що ж. Уже десять років я не втрачав жодного в’язня, а тут… Завтра поїдете на ферму. Повідомте його сім’ю й одразу ж підготуйте відповідні папери.