Крадії та інші твори

— Я ще ніколи такого не бачив, — провадив він далі. — Кожному поліцаєві, тільки він забалакає з кимось, одразу щось тицяють, — інакше я й не бачив. Як ото Мінні та міс Реба: тільки-но він на поріг, а вони вже мають для нього пляшку пива напохваті, дарма що міс Реба кляне його й перед тим і по тому. Відколи я сюди приїхав минулого літа й про це дізнався, то на Корт-сквері, де отой макаронник має лоток з фруктами та арахісом, щоразу бачу, як приходить поліцай та неоглядки шасть рукою — і взяв яблуко або жменю горішків. — Він мало не підбігав, щоб устигати за нами, — настільки він був менший від мене. Тобто він не здавався набагато меншим, аж поки ти не бачив, як він підбігає, щоб не відстати. Щось лихе було в ньому. Ось ти, приміром, кажеш собі: «Через рік я буду більший, ніж тепер», — просто тому, що ставати більшим не тільки природно, а й неминуче, навіть коли ти не можеш собі уявити, як саме наступного року виглядатимеш. І так само з іншими дітьми — все це звичайна річ. Але Отіс виглядав так, наче два-три роки тому вже досяг того рівня, якого ти досягнеш лише через рік, і відтоді рухався назад. Він усе ще говорив. — Тим-то я й думав отоді, що нема краще, як бути поліцаєм. Тільки така думка в мене скоро проходила. Бо це дуже обмежене.

— Чим обмежене? — запитав Нед.

— Пивом, яблуками й арахісом, — пояснив Отіс. — А хто схоче марнувати час на пиво, яблука й арахіс? — Він повторив: — А хай тобі трясця! — ще раз і ще. — Ну й віслюків тут у місті!

— Віслюків? — перепитав Нед. — Аякже, вони теж мають віслюків. Хіба тут, у Мемфісі, не треба мулів так само, як і деінде?

— Віслюків грабовитих, — пояснив Отіс. — Котрі з грішми. З гаманами. Оце як подумаю, скільки часу змарнував я там, в Арканзасі, поки розповіли мені про Мемфіс. Отой зуб. Скільки він коштує, як ти гадаєш? Коли б вона так прийшла до банку, виклала зуба їм на прилавок і сказала: «Розміняйте його мені на гроші»?

— Еге ж, — мовив Нед. — Пам’ятаю, там у Джефферсоні теж був один такий хлопчина, що лише й марив грішми. Знаєш, де він тепер?

— Тут, у Мемфісі, коли хоч трошки в нього варить, — відказав Отіс.

— Ні, він так далеко не дійшов. Найдалі він зміг дістатись — це до каторжної тюрми штату в Парчмені. Ти теж, либонь, туди доберешся, коли не придержиш свого розгону.

— Але не завтра, — відказав Отіс. — І, мабуть, ще й не післязавтра. А хай тобі трясця, тут жоден гемонський поліцай так не пройде, щоб йому не тицьнули в руку пляшки пива, яблука чи жмені арахісу, перш ніж він рота розтулить попросити! А ще ж вісімдесят п’ять центів, — вони дали їх мені вчора, бо я надимав їм піанолу до танців, і цей сучий син сьогодні відібрав їх у мене. Я б їм задарма надимав, якби ненароком не помітив, що вони хочуть мені заплатити. Якби я бодай на хвильку вийшов тоді з кімнати, то міг би й прогавити. А якби мене не було там, вони б комусь іншому дали, хто під руку трапився. Тямиш, до чого це я? Часом як подумаєш про це, то так і кортить плюнути на все й покинути.

— Що покинути? — спитав Нед. — І пощо?

— Просто покинути. Коли я думаю про всі ці роки, що я збавив на тій гемонській фермі в Арканзасі, тоді як ось через річку тобі Мемфіс, а я нічого того не знав! Оце якби в чотири чи п’ять років я взнав те, що відкрив тільки торік! Як. подумаю часом, то так би плюнув на все та й покинув. Проте, мабуть, не кину. Думаю, я своє ще надолужу. Скільки ви гадаєте заробити на цьому коні?

— Не суши собі ним голови, хлопче, — відказав Нед. — Усе, що тобі треба надолужити, так це дорогу назад, звідки ти прийшов, та вкластися спати. — Нед навіть зупинивсь і трохи обернувся. — Знайдеш дорогу назад?

— Там нічого не зробиш, — заявив Отіс. — Я вже пробував. Вони занадто стережуться. Це не те, що в Арканзасі, коли тітка Коррі була ще в тітки Фітті і я зробив собі вічко. Якщо ти проміняв на коня автомобіль, то, певно, розраховував на добрі дві сотні…

Цього разу Нед обернувся вже повністю. Отіс шарпнувся вбік і вилаяв Неда, обізвав його чорномазим — від цього тато й дідусь застерігали мене так давно, що я навіть не пам’ятаю, коли саме, а тільки знаю, що порядна людина, звертаючись до будь-кого, ніколи не згадує його раси чи віри.

— Ходімо, — озвавсь я. — Їх уже ледь видно.

Вони й справді були вже за два квартали попереду й саме повертали. Ми побігли, трухцем, Нед також, і тільки наздогнали їх, як побачили перед собою станцію і Сема, що звертався до якогось чоловіка в заяложеній спецівці, з ліхтарем у руці, — чи не стрілочника, в усякому разі залізничника.

— Знаєш, що я думаю? — сказав Нед. — Чи можеш ти уявити, щоб поліція висилала нам назустріч чоловіка з ліхтарем показати дорогу?