Крадії та інші твори

Він мірно і рвучко, але не через силу, веслував далі, допомагаючи течії нести їх у напрямку того, що, як він гадав, лежить за водою, — до міст, людей, до чого-небудь твердого під ногами, а жінка час від часу підводилася, щоб вичерпати з ялика дощову воду. Тепер уже падав густий дощ, хоч і не заливний, не лютий, — небо, та й сам день розпливалися без жалю; ялик посувався в німбі, в ореолі сірого серпанку, що непомітно зливався з каламутною водою, спіненою, як слина, вкритою різними уламками. Незабаром день почав мерхнути, і каторжник дозволив собі трохи збільшити зусилля, бо йому раптом здалося, що рух ялика уповільнився. Це й справді було так, хоч каторжник цього не знав. Він сприйняв це просто як вияв своєї дедалі дужчої втоми, запаморочення, як наслідок непослабних цілоденних зусиль і голоду — втоми, поглибленої припливами й відпливами страху та безсилої люті, викликаної цією халепою, в яку його зовсім безвинно завели. Отже, він почав веслувати трохи енергійніше — не тому, що його охопила тривога, а, навпаки, тому, що підбадьорився, впізнавши знайомий потік, річку, відому своєю вічною назвою багатьом поколінням людей, які селилися біля неї, приваблені нею, бо людину завжди приваблювало життя біля ріки навіть до того, як людина дала назву воді й вогню, приваблювала жива вода, що суворо визначає та обумовлює і шлях долі людської, і саму фізичну зовнішність людини. Отже, каторжник не відчував тривоги. Він веслував далі, не знаючи того, не підозрюючи, що вся вода, яка ось уже сорок годин лилася на північ крізь вилом у греблі, була десь попереду нього, бо поверталася назад, до Ріки.

Тепер уже зовсім смеркло. Цебто настала справжня ніч, сіре, розпливчасте небо зникло, але неначе в якійсь оберненій пропорції видимість на воді поліпшилася, немов світло, вимите вдень із повітря дощем, зібралося на поверхні, як і сам дощ; тепер жовтий простір перед ним майже світився аж до тієї межі, за якою вже не видно було нічого. Темрява, власне, мала свої переваги: тепер каторжник не бачив дощу. Більш як добу одяг на ньому і він сам мокнули, тим-то він давно вже не відчував дощу, а тепер, коли перестав його бачити, дощ для нього немовби припинився. До того ж каторжникові тепер не треба було відвертатися, щоб не бачити величезний живіт жінки. Отже, він веслував собі сильно й ритмічно, не відчуваючи ні тривоги, ані занепокоєння, а тільки роздратування, бо й досі не бачив попереду відблисків на хмарах, які свідчили б, що човен, як він гадав, наближається до міста чи міст (котрі насправді залишилися за багато миль позаду).

І раптом він почув якийсь звук. Він не знав, що цей звук означає, бо ніколи не чув його раніше і навряд чи міг би почути його знову колись, бо не кожній людині випадає почути таке і жодній людині не дано почути цей звук більше, ніж раз у житті. І тепер він не відчував тривоги; не встиг, бо хоч як добре було видно, а поле зору його було все ж обмежене. Отже, він почув той звук, а за мить і побачив щось таке, чого не бачив ніколи раніше. Чітка лінія там, де світла вода зустрічалася з темрявою, раптом піднялася на десять футів угору і тепер закручувалася вперед, немов тісто, яке розкачують на пиріг. Хвиля здибилася і водночас подалася вперед: гребінь її розлітався, як розтріпується грива коня, що мчить галопом, і при цьому світився, мінився й палахкотів, мов вогонь. Жінка наче прикипіла до свого місця (чи помітила вона те, що насувається, каторжник не знав), а він, приголомшений, з виразом жаху на опухлому, скривавленому обличчі, веслував далі, назустріч величезній хвилі. Він просто не встиг наказати своїм м'язам, загіпнотизованим ритмом рухів, припинити роботу, зупинитися. Він веслував далі, а ялик вже зовсім не посувався вперед і, здавалося, завис у просторі, хоч весло занурювалося у воду, потім злітало над нею й занурювалося знову; і нараз вільного простору навколо них як не було: човен раптом опинився в шаленому вирі дощок, халуп, трупів тварин, що мчали в якихось гротескних позах, цілих дерев, що вистрибували й занурювалися, мов дельфіни. І ялик немовби піднісся над ними у невагомій нерішучості, як зависає птах над полем, яким тікають звірі, не знаючи, де йому сісти і чи варто сідати взагалі, а каторжник зіщулився на кормі, все ще загрібаючи веслом й чекаючи на ту мить, коли можна буде закричати. Він так і не дочекався її. Якусь секунду ялик немовби постояв сторч, а тоді, як кішка, метнувся, дряпаючись, угору по здибленому водяному валу, злетів над трепетним гребенем і зостався висіти — тепер уже справді високо в повітрі, на верховітті дерева, — і з цієї альтанки із вкритих молодим листячком гілок каторжник, який все ще чекав на ту мить, коли можна буде закричати, і все ще повторював рухи весляра, хоч самого весла в нього вже не було, визирав, як птах із гнізда, — визирав на світ, що скажено мчав у неймовірному зворотному напрямкові.