Крадії та інші твори

Десь над північ, супроводжуваний розкотистою канонадою грому, подібного до гуркоту артилерійської підготовки (немов по сорокагодинному запорі стихія, самі небеса випорожнювалися в гучному й блискавичному залпі на знак остаточної капітуляції перед одчайдушним і скаженим рухом), ялик, усе ще на чолі вируючого місива з дохлих корів і мулів, повіток, халабуд, курників, проминув Віксбург. Каторжник не знав цього. Він не дивився вперед над водою, а все ще сидів, зіщулившись, вчепившись у борти, і позирав на жовтий вир навколо себе, з якого вигулькували і в якому знову зникали цілі дерева, гострі верхи будинків, довгі, сумні морди мулів, які він відпихав уламком дошки, що невідомо де і як потрапив йому до рук (а ті морди, здавалось, позирали на нього невидющими очима, докірливо й злякано). Ялик посувався то боком, то носом, то кормою вперед, інколи по воді, а інколи й верхи на дахах будівель чи на деревах і навіть на спинах мулів, немовби й після смерті ці тварини не могли уникнути долі носіїв — проклятої долі їх кастрованого племені. Отже, він не побачив Віксбурга; ялик, пливучи із швидкістю експреса, опинився у спіненій тіснині між високими прямовисними берегами, над якими сяяло світло (але каторжник не помітив його); він побачив, як уламки, що пливли поперед нього, раптом розділилися й почали лізти один на одного, і його затягло в щілину, яка утворилася так швидко, що він не встиг розгледіти биків залізничного мосту; на якусь страшну мить човен, здавалось, завмер у нерішучості перед випнутим боком пароплава, немов не знаючи, що робити: перелізти через нього чи пірнути під нього, але тут його підхопив різкий порив крижаного вітру, напоєний запахом, і смаком, і почуттям вологої й безмежної туги; ялик стрибнув, і в останній конвульсії рідний штат вивергнув каторжника на дикі груди батька вод — Старого Міссісіпі.

Ось як каторжник розповідав про це через сім тижнів, сидячи на своїх нарах у бараці, в новому смугастому одязі, поголений і пострижений.

Протягом наступних трьох чи чотирьох годин після того, як грім і блискавка знесиліли, ялик мчав у густій темряві по розбурханій воді, яка, навіть коли б каторжник міг бачити її, не мала, очевидно, меж. Дика й невидима, вона здіймалася й вирувала навколо човна й під ним, посмужена брудною піною, а на ній і під нею плавали уламки — безіменні величезні й невидимі предмети, які налітали на ялик, билися об нього і, кружляючи, мчали далі. Каторжник не знав, що пливе тепер по Ріці. А втім, якби він тоді й дізнався про це, то однаково не зміг би повірити. Вчора він знав, що пливе протокою, бо про це свідчили дерева, що стриміли на однаковій відстані одне від одного. Оскільки ж тепер навіть при денному світлі він не побачив би берегів, то річка була б останнім з усіх місць під сонцем (чи, радше, під дощовим небом), яке він асоціював би з цим простором; якби каторжник взагалі міркував над тим, де він тепер перебуває, то, напевно, вирішив би, що пливе із запаморочливою й незбагненною швидкістю над найбільшим у світі бавовниковим полем; вчора він знав, що пливе по річці, свідомо й серйозно сприймав цей факт, а потім побачив, як ця річка, немов оскаженілий жеребець у вузькій вуличці, несподівано повернула й люто кинулася на нього, намагаючись убити; вчора він знав і розумів це, та коли б зараз він хоч на мить запідозрив, що цей дикий і безмежний простір навколо нього є річкою, його свідомість просто відмовилася б сприйняти цей факт; він би знепритомнів.

Коли зайнявся сірий світанок, сповнений вітру, хмар і крижаних шквалів дощу, каторжник зрозумів, що під ним не бавовникове поле. Він зрозумів, що бурхлива вода, по якій пливе ялик, тече не над тією землею, по якій досі мирно ходили люди за пружними, мускулястими крупами мулів. І тут каторжникові спало на думку, що той стан, у якому річка зараз перебуває, — зовсім не виняткова подія цілого десятиріччя; що саме ті роки, протягом яких вона покірливо несла на своїх спокійних і сонливих грудях ламкі механізми — витвори незграбної людської винахідливості, — були винятком, а теперішній її стан — нормальний, і ріка зараз робить те, що їй подобається, чого вона терпляче чекала десятки років. Так мул працює десять років на людину за приємність один раз хвицьнути її. Каторжник звідав тепер і почуття страху, те, чого він не встиг зазнати в тій першій ситуації, коли він мав відчути справжній страх, — в оті три чи чотири нічні секунди його молодості, коли він дивився, як двічі вихоплюється спалах з дула пістолета, націленого на нього рукою переляканого поштового чиновника; чиновник не зразу усвідомив те, що його (каторжників) пістолет не стріляє. Тепер каторжник знав: якщо людина тримається досить довго, то настає мить, після якої почуття страху перестає бути мукою й просто переходить у якесь дошкульне, гидке свербіння, немов після сильного опіку.