Читаем Крадії та інші твори полностью

— Достобіса! — сказав Буч. — Не може ж він виграти перегони, застигши так у поводі. Пусти його. Нехай пробіжиться двором.

— Оце ж ми послали по жокея, — пояснив Нед. — Тоді ви й побачите, який він у роботі. — І додав: — Якщо ви не поспішаєте до своєї.

— До чого до своєї? — запитав Буч.

— Законної роботи, — пояснив Нед. — У Посемі чи де там ще.

— Тоді навіщо я так далеко забився, коли не побачу кінських перегонів? — мовив Буч. — Поки що я бачу лиш напівсонну шкапу серед двору.

— Оце добре, що ви сказали, — зауважив Нед. — Бо я думав, може, вас це не цікавить. — Він обернувся до Буна: — Може, ви й міс Коррі краще б поїхали зараз до міста й приготувалися зустріти інших з поїзда? Бричку можна б одіслати назад по містера Буча, й Лусьєса, й того другого хлопця, коли ми трохи провітримо Вихра.

— Ха, ха, ха, — мовив Буч, зовсім не сміючись і без ніякої міни. — Як це тобі подобається, га, Ласуне? Ти з цею Ясочкою потарабанишся назад до готелю, а я, дядечко Ремус[47] і лорд Фонтлерой[48] гасатимем тут аж до пізньої ночі, —звісно, кола ми зрушимо коня з місця. — Вія ступнув крок наперед уздовж тину, ближче до Буна, і, дивлячись на нього, звернувся до Неда: — Я не можу пустити Ласуна самого, без мене. Мені треба бути при ньому, щоб він не завдав усім нам клопоту. Тепер є такий закон, що не дозволяє перевозити через кордони штатів гарних дівчат, як то говориться, з неморальними цілями. Наш Ласун тут чужий, він не знає, де саме проходять кордони штату, і може ногою послизнутись на ньому, думаючи про щось інше, зовсім не про ногу. Принаймні в нас тут не називають цього ногою, га, Ласуне? — Він ляснув Буна по плечі, все так само вищиряючи зуби й дивлячись на нього — як от заведено поміж приятелів-чоловіків, але дужче, трохи задуже, хоч не надміру. Бун не ворухнувся, руки його лежали на верхній поперечці хвіртки. Вони занадто засмагли на сонці, чи, може, брудом просякли, аби побіліти. Але я бачив його м’язи. — Отак, добродію, — мовив Буч, усе дивлячись на Буна й щирячи зуби. — Тримаймося купи тим часом. Куди один, туди й усі, або вже ніхто — оце так тим часом. Принаймні до першої пригоди, що виведе когось із обігу, хто не шанувався належно, — скажімо, прибульця, до котрого однаково всім байдуже. Га, Ласуне? — І знов ляснув Буна по плечі, ще дужче цим разом, усе дивлячись на нього й щирячи зуби.

Тепер і Евербі побачила Бунову зціплену руку і сказала швидко й тихо:

— Буне. — Саме так: «Буне».

Не голосніше озвався й дядько Пошем:

— Ось іде той другий хлопець.

Отіс саме вигулькнув з-за рогу будинку, за ним Лайк, майже вдвічі вищий. Навіть коли ти знав, що в Отісові було лихе, не вельми це йому допомагало. Нед пильно подивився на нього. Отіс, не поспішаючи, мов на прогулянці, підійшов ближче.

— Я комусь потрібен? — запитав він.

— Це мені, — відказав Нед. — Але я раніш не бачив тебе вдень, то ще, може, й передумаю. Давай кульбаку, — наказав він Лайкові.

Отож ми — власне, вони, — осідлали коня, і Лайк із Недом рушили перші стежкою до пасовища над річкою, а ми, решта, за ними, навіть Буч перевів на коня свою увагу — чи, може, як то рибалка, бува, робить, він свідомо дав Евербі трохи перепочити, зібратись на силі, щоб потім ізнов могла вона шарпатися й пориватися супроти гачка в образі бляшаної зірки у нього на пропітнілій сорочці. Коли ми дійшли до пасовища, Нед і Отіс уже стояли лице в лице за яких вісім кроків один від одного, позад них зупинився Лайк із конем. Нед був напружений і втомлений. Оскільки я знав, цю ніч він ані повік не склепив, хіба ото з годину покуняв на сіні в багажному вагоні. Але й тільки: безсоння його не виснажило, а лише роздратувало. Отіс чухав носа, все так само не поспішаючи.

— Ну й битий хлопець, — сказав Нед. — Такого знавецького я ще в житті не бачив. Одне лиш надіюся, що як ти вдвічі станеш старший, тобі бодай половина цього знаття лишиться.

— Дуже дякую, — відказав Отіс.

— Ти вмієш верхи їздити? — запитав Нед.

— Я прожив на фермі в Арканзасі добрих кілька років, — відказав Отіс.

— Ти вмієш верхи їздити? — вдруге запитав Нед. — То мені байдуже, де ти там жив чи живеш.

— Ну, це ще як залежить, — мовив Отіс. — Я розраховував, що сьогодні вранці поїду додому і що оце зараз уже буду в Кіблеті, штат Арканзас. Але мої плани порушено, і ніхто не питав моєї на те згоди, тож я ще не вирішив, що робитиму далі. Скільки ви даєте за те, щоб я поїхав на цьому коні?

— Отісе! — вигукнула Евербі.

— До цього ми ще не дійшли, — сказав Нед, так само спокійно, як і Отіс. — Перше треба, щоб він пройшов три забіги і бодай у двох із них був попереду. Тоді ми поміркуємо, скільки.

— Ги, ги, ги, — сказав Отіс, зовсім не сміючись. — Це так, що нікому ніяких грошей, аж поки виграєте, — так воно з вашого боку. І ви не можете навіть пустити в перегони коня, коли когось не буде на ньому верхи, — так воно з мого боку. Правду я кажу?

— Отісе! — вигукнула Евербі.

— Правду, — визнав Нед. — Кожен з нас заробляє ту пайку, що припаде йому тільки згодом, коли буде чим ділитись. Ти своєї пайки почекаєш так само, як і ми.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Петр Первый
Петр Первый

В книге профессора Н. И. Павленко изложена биография выдающегося государственного деятеля, подлинно великого человека, как называл его Ф. Энгельс, – Петра I. Его жизнь, насыщенная драматизмом и огромным напряжением нравственных и физических сил, была связана с преобразованиями первой четверти XVIII века. Они обеспечили ускоренное развитие страны. Все, что прочтет здесь читатель, отражено в источниках, сохранившихся от тех бурных десятилетий: в письмах Петра, записках и воспоминаниях современников, царских указах, донесениях иностранных дипломатов, публицистических сочинениях и следственных делах. Герои сочинения изъясняются не вымышленными, а подлинными словами, запечатленными источниками. Лишь в некоторых случаях текст источников несколько адаптирован.

Алексей Николаевич Толстой , Анри Труайя , Николай Иванович Павленко , Светлана Бестужева , Светлана Игоревна Бестужева-Лада

История / Проза / Историческая проза / Классическая проза / Биографии и Мемуары
Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы