Читаем Крадії та інші твори полностью

— Примусь його бігти швидко й твердо. Утни його раз, поки він здогадається, що до чого. І більше не підганяй, — я скажу доки. Стисни його п’ятами, заговори до нього, щоб він гнав чимшвидше, але не докучай — просто підтримуй у темпі. Добре собі затям, що треба двічі об’їхати довкола, і спробуй йому теж це втовкмачити, як то ти з тими лошаками в Маккаслінів робив. Зараз тобі з конем не впоратись, але ти маєш прута. Тільки не торкайся його ним, поки я не скажу.

Він повернувся до мене спиною і під прикриттям куртки зробив ледь помітний дрібний порух, аж раптом я відчув якийсь запах, слабкий, та гострий; я розумію тепер, що мусив би відразу той запах упізнати, але тоді мені не було коли. Він обернувся знову лицем і як ото вночі сьогодні вмовляв коня ввійти до багажного вагона, так і тепер його рука на яку секунду торкнулася й погладила Вихрові морду; по цьому він одступився трохи, і Вихор уже рвонувся до нього, — добре, що я стримав віжками.

— Гайда! — скомандував Нед. — Утни його!

Я так і зробив. Кінь шарпнувся й скочив, із чистого страху й ні з чого більше, на половині кроку я зумів повернути йому голову вбік, і лише на другому кроці він збагнув, що від нього хочуть, аби він біг треком, стежкою, і то на весь чвал, стримуваний самим зовнішнім поводом, щоб не зійти з напрямку. Я стискав коня п’ятами, скільки мав сили, ще до того, як його страх почав улягатись. Тільки знов було так самісінько, як і вранці: йшов він добре, досить слухняно, енергійно, але все одно виникало враження, що голова його анікуди насправді не хоче йти, і це аж доки вийшли ми на зворотну пряму і він побачив Неда по той бік поля.

Тут знову наче стався з ним вибух: він вирвав у мене повід, збочив зі стежки й чесонув навпростець до Неда, ще поки встиг я настільки отямитись, щоб підтягти здоровою рукою повіддя й сильма завернути його назад на трек. Біг він тепер жваво, і я мусив притримувати його зовнішнім поводом, коли ми повернули вдруге і вийшли на відтинок треку, звідки йому знов було видно Неда і звідки він спробував ще раз вирватись і майнути просто до нього; мені вже довелося й пораненої руки докласти, щоб утримати його на треку. Здавалося, ціла вічність минула, поки Нед гукнув:

— Утни його! І кидай прута.

Я утяв його і відкинув прута позад себе. Знову стрибок, але я втримав коня, бо потребував лиш одного повода, зовнішнього, щоб кінь не спав зі стежки; тепер він ішов добре, обігнув перший поворот — я вже підготувався, коли він побачить Неда, — мчав уже в зворотному напрямку, поминув останній поворот і біг далі, коли це Нед, стоячи за яких двадцять ярдів поза нашою, сказати б, лінією фінішу, промовив голосно, — саме вміру, щоб почув його Вихор, і так само, як сьогодні вночі до нього промовляв, — і вже мені не треба було прута: навіть якби я його й мав, то однаково не встиг би ним користатися. Досі я думав, що принаймні одного коня, на якому їздив, я міг би назвати гарячим — то був лошак-полукровок кузена Зека, прямий нащадок Моргана, — але ні з чим не порівняти цей спалах, порив, так наче досі ми тягли на линві цілу колоду, а Недів голос ураз перетяв линву:

— Ходи, синку. Воно тут у мене.

Ми зупинились біля нього, Вихор аж по ніздрі занурив морду в Недову долоню, хоч я нічого тепер не відчував, крім кінського поту, а бачив лише жменю трави, яку їв Вихор. Нед промовляв: «Ги, ги, ги», — так лагідно й тихо, що я теж озвався пошепки:

— Що таке? Що?

Але Бун, надходячи, не стишував голосу:

— Чорти б його батькові! Що це ти йому наговорив?

— Нічого, — відказав Нед. — Просто, що як хоче вечері, хай по неї прийде.

Буч — він теж не говорив пошепки, був зухвальний, самовпевнений, категоричний, не схильний ні до компромісів, ані до милосердя.

— Ану-ну, — сказав він і не просто взяв Вихра за морду, а видер її у Неда з рук, а коли кінь сахнувся, встромив йому вудило просто в рота.

— Дозвольте мені, — хутко втрутився Нед. — Що ви хочете дізнатись?

— Як мені буде треба, щоб потримали коня, я гукну, — заявив Буч. — Але не тебе. Нехай тебе гукають там, у Міссісіпі. — Він задер губу Вихрові, подививсь на його ясна, а тоді на очі. — Ти не знаєш, що це проти закону — давати коневі наркотик перед гонами? Може, ви там, у своїх болотах, і не чули про нього, але такий закон існує.

— В нас, у Міссісіпі, є кінські лікарі, — огризнувся Нед. — Пошліть по одного з них, нехай перевірить, чи дістав цей кінь наркотика.

— А певно, певно, — рівнішим уже тоном відмовив Буч. — Тільки чого ти дав його за день до гонів? Побачити, як він діятиме?

— Це так, але аби я його давав, — сказав Нед. — Бо ж я таки не давав. Коли ви розумієтесь на конях, ви це знаєте.

— А певно, певно, — повторив Буч. — Мене не обходять професійні секрети, якщо вони діють. То цей кінь і завтра так само побіжить? Я маю на увазі не один раз, а тричі.

— Йому вистачить двох разів, — відказав Нед.

— Гаразд, двічі. Але побіжить?

— Спитайте містера Хогенбека, чи не ліпше коневі зробити це двічі.

— Я не питаю містера Ласуна, я тебе питаю.

— Я можу примусити його, щоб зробив це двічі.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Петр Первый
Петр Первый

В книге профессора Н. И. Павленко изложена биография выдающегося государственного деятеля, подлинно великого человека, как называл его Ф. Энгельс, – Петра I. Его жизнь, насыщенная драматизмом и огромным напряжением нравственных и физических сил, была связана с преобразованиями первой четверти XVIII века. Они обеспечили ускоренное развитие страны. Все, что прочтет здесь читатель, отражено в источниках, сохранившихся от тех бурных десятилетий: в письмах Петра, записках и воспоминаниях современников, царских указах, донесениях иностранных дипломатов, публицистических сочинениях и следственных делах. Герои сочинения изъясняются не вымышленными, а подлинными словами, запечатленными источниками. Лишь в некоторых случаях текст источников несколько адаптирован.

Алексей Николаевич Толстой , Анри Труайя , Николай Иванович Павленко , Светлана Бестужева , Светлана Игоревна Бестужева-Лада

История / Проза / Историческая проза / Классическая проза / Биографии и Мемуары
Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы