Крадії та інші твори

— Досить слушно, — зауважив Буч. — Бо коли справді в тебе лиш три дози, я б не ризикував більше ніж два рази. Отож як за другим разом він підведе, ти зможеш третьою дозою спровадити його назад до Міссісіпі.

— Я теж так думаю, — погодився Нед. — Відведи коня до стайні, — сказав він мені. — Хай охолоне трохи, тоді його скупаємо.

Буч і далі приглядався до коня, але вже не довго. Ми повернулися до стайні, розсідлали коня, Лайк приніс відро води з ганчіркою і вмив його, потім витер джутовою мішковиною і нагодував, чи тільки почав це робити. Бо Буч саме сказав:

— Гей, хлопче, сходи-но в хату та винеси нам на веранду відерце води й трохи цукру. Ми з містером Ласуном поп’ємо собі пуншу.

Але Лайк ані з місця не рушив, поки дядько Пошем сказав йому: «Іди». Тоді він пішов, а Бун з Бучем за ним. Дядько Пошем стояв на порозі стайні, дивлячись на них (на Буча, власне) — драматична чорно-біла постать худорлявого діда: чорні штани, біла сорочка, чорне лице й капелюх, біле волосся на голові, білі вуса й борідка.

— Законник, — прорік він. Прорік це спокійно, з холодною і байдужною зневагою.

— Коли чоловік не має до того кебети, навіть отака маленька зірка нагло забива йому баки, і то так, аж іншим голова йде обертом, — сказав Нед. — Тільки ж тут не так зірка, як пістолет, — либонь, марив про нього ще змалку, лишень-от знав, що як дійде своїх літ, закон однак йому не дозволить його носити. А з цею зіркою він нічим не ризикує, і до тюрми не посадять, і зброї не одберуть, грається все, як мала дитина. Небезпечно тільки, що пістолет з думки не сходить у цеї дитини, так що якогось дня він може пальнути у щось живе і не стямившись.

Повернувся Лайк.

— Вони чекають тебе, — сказав він мені. — Бричка.

— Уже вернулися з міста? — здивувавсь я.

— Вони туди й не їздили, навіть з місця не рушали. Панночка увесь час сидить там із тим хлопцем і чекає вас усіх. Вона сказала, щоб ти прийшов.

— Стривай-но, — озвався Нед. Я зупинився; на руці в мене ще була шкарпетка, і я думав, що то він через неї. Але він подививсь на мене. — Тепер до тебе люди приглядатимуться.

— Які люди? — запитав я.

— Чутка-бо вже розійшлася. Про гони.

— Як вона встигла?

— А як взагалі чутки розходяться? Гінців на це не треба, досить двом коням, що можуть бігти в гонах, опинитись у межах десяти миль один від одного. Як, ти думаєш, цей Законник сюди приперся? Може, винюшив, мов той собака, цю білу дівчину за чотири чи п’ять миль? Звісно, може, я теж надіявся, — Бун Хогенбек надіється й досі, — що нам пощастить звести двох коней тишком-нишком на ці гони, пан чи пропав, і я, й ти, й він зможемо або вернутись додому, або куди-інде податись, як приведеться, щоб не досягла нас хазяїнова рука. Але це вже ні до чого. Тепер на тебе звертатимуть увагу. А взавтра їх цілий тлум збереться.

— Ти не певен, чи можемо ми виставляти коня у гонах?

— Тепер мусимо. Може, нам це судилося ще відтоді, як Бун і я збагнули, що хазяїн випустив машину з рук на якийсь там час. Але тепер ми вже мусимо.

— А що тоді мені робити? — спитав я.

— Нічого. Я просто кажу, щоб тебе не заскочила якась несподіванка. Все, що нам треба, — звести цих двох коней на одному біговищі, поставити їх головами в одному напрямку, а ти щоб сидів верхи на Вихрі й робив, що я тобі скажу. Ходи вже, а то ще почнуть гукати.

IX

Нед мав рацію. Тобто, що чутка вже розійшлася. З моєю рукою було нічого, коли Евербі зняла з неї «верхову» шкарпетку. Тобто вона боліла, як і кожна інша рука на другий день після порізу. Мені здається, що з рани навіть кров не просочилася після сьогоднішнього змагання з Вихром. Проте Евербі думала інакше. Отож ми зупинилися перше в лікаря, за милю далі по цей бік від міста. Буч теж знав його, знав, де той живе, але дивно, як це Евербі переконала його одвезти нас туди — чи то настирилась йому, чи погрожувала, чи наобіцяла що, чи, може, просто повелась, як здорова самиця струга, що, заклопотана малим струженям, зовсім забуває про існування на світі таких речей, як рибальський гачок на волосіні, так що рибалка мусить уже до чогось вдатися, щоб хоч би струженяти збутись. А може, це зовсім і не Евербі спричинила, а порожня пляшка, бо найближче місце, де можна було б іншу дістати, — це готель у Пошемі. Бо коли я підійшов до будинку, Лайкова мати стояла край веранди, тримаючи в руках цукерницю та відерце води з коряком, Буч із Буном саме спорожнювали дві склянки, а Лайк діставав з кущів троянди порожню пляшку, що її пошпурив туди Буч.