Крадії та інші твори

Коли блідий, холодний, схожий на облатку диск вранішнього сонця зійшов над яликом, повитим тонкими ватяними пластівцями туману, каторжник (а він не знав, чи пливуть вони кудись, чи стоять на місці) знову почув той звук, який уже двічі чув раніше й запам’ятав на все життя, — то невблаганно насувалася страшна сила розбурханої води. Але цього разу він не міг визначити, з якого боку чути той звук. Здавалось, він лунав звідусіль, наростаючи й стихаючи, немов привид у тумані, що мить тому був десь далеко, за багато миль від ялика, а наступної — вже нависав над ним, готовий роздушити, потопити; часом каторжникові починало здаватися (і все його стомлене тіло тоді напружувалося до болю, до крику), що він от-от наштовхнеться на джерело цього звуку, і він одчайдушно завертав ялик своїм недоробленим веслом, вагою в двадцять п’ять фунтів, яке кольором і на дотик нагадувало цеглину або щось вигризене бобрами із старого комина, — і звук знову виникав десь просто перед ним. Потім щось страшенно загуло над його головою, він почув людські голоси, вдарив дзвін — і звук припинився, й водночас зник туман, як буває, коли проводиш рукою по запітнілій віконній шибці. Ялик лежав на коричневій воді, яка виблискувала під сонцем, поряд з пароплавом, за якихось тридцять ярдів од нього. Палуби пароплава були заповнені чоловіками, жінками й дітьми, які сиділи й стояли серед безладно нагромаджених меблів і дивилися сумно й мовчазно вниз, на ялик, поки каторжник і людина з мегафоном на капітанському містку перегукувалися (один ледве погукував, а другий — ревів), намагаючись перекрити пахкання машин, що давали задній хід.

— Куди це ти пливеш? Життя тобі набридло, чи що?

— В якому напрямі Віксбург?

— Віксбург? Віксбург? Підпливай до нас і лізь на палубу.

— А човен теж візьмете?

— Човен? Човен? — з мегафона посипалася лайка, розкотисті хвилі прокльонів та біологічних понять, то глухих, то лунких, то безтілесних, немов вода, повітря, туман вимовляли їх, викрикували слова, а потім самі вбирали їх, і нікому вони не завдавали шкоди, не викликали ні гніву, ані образи. — Якби я брав на борт кожну плаваючу бляшанку з-під сардин за бажанням отаких клятих мускусних щурів, як ти, то в мене на пароплаві не лишилося б місця навіть для лоцмана. Лізь на палубу! Чи ти, може, гадаєш, що я стовбичитиму тут на задньому ході до судного дня?

— Без човна я не поїду, — сказав каторжник.

І тут заговорив інший голос, такий спокійний, лагідний, що на мить він видався ще дивнішим та нереальнішим, ніж ревіння й безплотна лайка мегафона:

— Куди ви, власне, збираєтеся плисти?

— Я не збираюсь, — сказав каторжник. — Я пливу. До Парчмена.

Чоловік, який говорив останнім, обернувся і, очевидно, обмінявся кількома фразами з кимсь третім на капітанському містку. Потім він знову подивився вниз, на човен.

— До Карнарвона?

— Як? — перепитав каторжник. — До Парчмена!

— Гаразд. Ми пливемо в той бік. Висадимо вас де-небудь поблизу вашого міста. Підіймайтеся швидше. Ми переводимо вугілля, балакаючи тут з вами.

Отже, каторжник підплив до борту пароплава; спочатку допомогли перелізти через поруччя жінці з дитиною, а потім виліз і він сам. Кінець виноградної лозини, прив’язаної до мотуза, він не випустив з руки й тоді, коли ялик підняли на палубу над котельною.

— О господи, — сказав чоловік, той, що розмовляв лагідним голосом. — І оце вам правило за весло?

— Еге ж, — сказав каторжник. — Я загубив дошку.

— Дошку, — сказав лагідний чоловік (каторжник розповідав, що він майже прошепотів це). — Дошку. Так-так. Ну ходімте, поїсте чогось. Про ваш човен уже подбали.

— Я краще залишусь тут, — сказав каторжник. Бо тепер, як він потім розповідав, він уперше звернув увагу на те, що інші люди, інші біженці, що заповнювали палубу, а тепер оточили мовчазним кільцем перекинутий ялик, на якому сидів він з жінкою (виноградну лозину, все ще намотану на зап’ясток, він стискав у руці), і витріщалися на них з якимсь дивним, жалісливим і сумним напруженням, не були білі…

(— Цебто вони були негри? — сказав гладкий каторжник.

— Ні. Вони були не американці.

— Не американці? Отже, ти навіть виплив із Америки?

— Не знаю, — сказав високий. — Вони згадували якусь Етчефелею і говорили так: «бала-бала».

— «Бала-бала»? — спитав товстий каторжник.

— Атож, отак вони розмовляли, — сказав високий. — Бала-бала, бам, кау-кау-ту-ту).

Він сидів і дивився, як вони перемовляються — «бала-бала» — поміж собою і знову витріщаються на нього, а потім вони розступилися й пропустили того лагідного чоловіка (на його рукаві була пов’язка з червоним хрестом) і ще одного — стюарда — з їжею на підносі. В руках у лагідного були дві склянки з віскі.

— Випийте оце, — сказав лагідний чоловік. — Воно вас зігріє.