Крадії та інші твори

Жінка взяла й випила, але каторжник, як він потім розповідав, дивився на свою склянку й думав: «Я не куштував віскі вже сім років». А доти він куштував його тільки один раз; це було в підпільній гуральні в сосновому бору; йому було тоді сімнадцять років, він пішов туди з чотирма приятелями, двоє з них були вже дорослі — одному сорок два чи три, а другому близько сорока років; він запам’ятав це. Тобто він запам’ятав, напевне, тільки третину з того, що відбулося того вечора: дикий гармидер при пекельному світлі вогнища, важкі удари: його били по голові (і він теж гатив кулаками по чиїхось твердих кістках), потім пробудження під різким, сліпучим сонцем у якомусь незнайомому місці, у корівнику, якого він ніколи раніше не бачив і який, як виявилося, стояв миль за двадцять від його дому. Він розповідав, як пригадав усе це, обвів поглядом обличчя людей, що витріщалися на нього, і сказав:

— Я не питиму.

— Облиште, облиште, — сказав лагідний чоловік. — Пийте.

— Я не хочу.

— Дурниці, — сказав лагідний чоловік. — Я лікар. Беріть. А потім поїсте.

Отже, каторжник узяв склянку, але знову завагався, і лагідний чоловік знову сказав:

— Давайте, давайте, перехиліть її; ви все ще затримуєте нас, — сказав тим самим спокійним, розважливим голосом, але з ледве вловимою різкою ноткою — голосом людини, яка вміє бути спокійною й приємною, бо не звикла, щоб їй суперечили, — і каторжник випив віскі, і в ту мить, коли по жилах йому побіг солодкий вогонь і одразу почалося оте саме, він спробував ще крикнути: «Я ж хотів вам сказати про це! Хотів!» Але тепер у блідому, сліпучому сяйві десятого дня жаху, безнадії, розпачу, безсилля, люті й обурення було вже надто пізно, тепер був він і мул (наглядачі дозволили йому назвати мула Джон Генрі), з яким ніхто, крім нього, не орав землю ось уже п’ять років, і чию вдачу й звички він знав і поважав, і який так добре знав його власну вдачу і звички, що обидва вгадували бажання й наміри один одного; був він і мул, і перед ними миготіли маленькі обличчя, й тверді черепи знайомо наражалися на його кулаки, і голос його кричав: «Давай, Джоне Генрі! Переорюй їх! Дави їх, друже!» — і яскрава, розпечена хвиля повернулася, він зустрів її радісно, щасливо, піднісся на ній, завмер, а тоді з переможним криком полетів крізь простір — і раптом знову відчув важкий удар по потилиці: він лежав на палубі горілиць, його тримали за руки й за ноги, і він був знову абсолютно тверезий, з носа йому знов юшила кров, а лагідний чоловік стояв, схилившись над ним, і дивився крізь тонкі окуляри без оправи холодними очима — найхолоднішими з усіх, які каторжник будь-коли бачив, — очима, що, як каторжник потім розповідав, дивилися не на нього, а на цівку крові, і в них не було нічого, крім цілком безсторонньої цікавості.

— Ну, хлопче, — сказав лагідний чоловік, — життя в тобі аж надто. І доброї червоної крові теж. Тобі хто-небудь казав, що в тебе гемофілія?..

(— Що? — спитав гладкий каторжник. — Гемофілія? А ти знаєш, що це означає?

Високий вже запалив свою цигарку. Він лежав, затиснутий, мов лезо складаного ножа, в схожий на домовину проміжок між горішніми й долішніми нарами, худий, чистий, нерухомий, і блакитний димок клубочився перед його сухим, засмаглим, поголеним обличчям з орлиним носом.

— Це, мабуть, те саме, що в теляти, котре водночас бугай і корова.

— Ні, — сказав третій каторжник. — Це те саме, що в теляти або лошати, яке не є ні тим, ні тим.

— Чорт забирай, — сказав гладкий. — Він мусив бути або тим, або тим, щоб не утопитися. — Він весь час не зводив очей з високого, що лежав на нарах. — І ти дозволив йому назвати тебе отак?)

…Високий дозволив. Він не відповів лікареві (в цю мить він перестав називати його подумки лагідним чоловіком). І хоч він не міг поворухнутися, але почувався добре — краще, ніж у будь-який з останніх десяти днів. Отже, йому допомогли підвестися, відвели до перекинутого човна й посадили поруч із жінкою. Він сидів, нахилившись уперед, спершись ліктями на коліна — в тій одвічній позі — й дивився, як його власна яскрава червона кров забризкує брудну, закаляну палубу, поки під носом його не з’явилася пляшка в лікаревій чистій руці з обстриженими нігтями.

— Вдихніть, — сказав лікар. — Глибоко.

Каторжник вдихнув, і різкий, їдучий запах обпалив йому ніздрі, горло.

— Ще, — сказав лікар.

Каторжник слухняно вдихнув. Цього разу він похлинувся й виплюнув згусток крові; ніс його відчував тепер не більше, ніж ніготь на пальці ноги, й здавався з добру лопату завбільшки і таким же холодним, як лопата.

— Вибачте, — сказав він, — я не хотів…

— За що? — сказав лікар. — Ви билися один проти сорока чи п’ятдесяти чоловік, і дуже добре — я таке бачив уперше в житті. Трималися не менше двох секунд. А тепер з’їжте щось. Чи ви гадаєте, після цього вас знову схопить?..