Крадії та інші твори

«Що ж, тепер я дізнаюся про це скоріше, ніж сподівався», — подумав каторжник і зайшов до кімнати, де жінка саме прокинулася на жалюгідному, застеленому сіном полику, яким поступився їй акадієць. Поснідавши (рідкою, переперченою рисовою кашею з рибою й присмаченою цикорієм кавою), він, як був, напівголий, спустився саморобною драбиною слідом за метушливим чоловічком з блискучими очима та гнилими зубами і сів у пірогу. Раніше він ніколи не бачив і піроги і тому подумав, що вона, напевно, перекинеться — не тому, що була легка й хистка на воді, а тому, що саме дерево, колода, підкоряється якомусь динамічному, невсипущому законові природи, майже волі, яку теперішні форма й призначення піроги нехтували й порушували; але і з цим він примирився, так само як примирився з фактом, що та шкура належала якійсь істоті, більшій від теляти чи кабана, істоті, яка, напевно, мала зуби й кігті. Він сів навпочіпки в пірозі, ухопився руками за борти й завмер, майже не дихаючи, немов у роті в нього було яйце з нітрогліцерином, напружено думаючи: «Якщо справді йдеться про таке, що й я зможу робити, навіть якщо він не пояснить мені, як саме це робиться, просто стежитиму за ним, поки зрозумію». І він зробив це, а потім згадував, думаючи так само без хвилювання: «Я зробив це по-своєму і, напевно, знову зробив би так само, якби довелося»; мідний день уже люто вп’явся йому в спину, протока крутилася, немов нитка чорнильного кольору, а пірога розмірено пливла вперед, підкоряючись рухам весла, що беззвучно входило у воду й виходило з неї; а потім весло раптом перестало рухатися позаду нього, акадієць щось люто просичав-пробелькотів йому в спину, і він завмер, не дихаючи, напружений, нерухомий, весь — увага, немов сліпий, що прислухається до чогось, а хистка дерев’яна шкаралупка ще повзла далі, здіймаючи легенький гребінь. Вже потому він згадав і про рушницю, яку акадієць поклав у пірогу, — подзьобану іржею, однозарядну, з ложем, незграбно прикрученим дротом до цівки, і цівкою, в якій легко вмістився б корок від великої пляшки, — але в цю мить він про рушницю не пам’ятав; тепер він просто сидів навпочіпки, напружений, нерухомий, тамуючи подих, і лише безнастанно водив очима, думаючи: «Ну, що це? Що? Я не тільки не знаю, що саме треба шукати, я не знаю навіть, де шукати». Потім він відчув, як пірога гойднулася від поруху акадійця, почув, як той засичав-забелькотів щось гаряче, швидко, тихо йому в шию, у вухо, і озирнувшись, побачив унизу, між своєю рукою й боком, руку акадійця, в якій був затиснутий ніж, і, глянувши знову вперед, побачив на воді багнистий острівець, який у нього на очах роздвоївся й перетворився на велику сіру колоду, а та, в свою чергу, все ще залишаючись нерухомою, раптом набула три — ні, чотири — виміри: об’єм, матеріальність, форму і ще один вимір, що викликав у каторжника не страх, а ясні, напружені думки. Дивлячись на лускате нерухоме тіло, він не думав: «Воно небезпечне на вигляд», а «воно велике на вигляд»; він думав: «Що ж, напевно, мул, який стоїть у полі, може видатися великим людині, яка ніколи раніше не підходила до нього з обротькою»; і думав ще: «Якби він міг сказати мені, що саме треба робити, то це заощадило б час». А пірога весь час наближалася, підкрадалася по воді, навіть не порушуючи її гладіні, і каторжник чув, як тамує подих його супутник. І тоді він узяв із руки акадійця ніж, навіть не думаючи про це, бо все відбувалося блискавично; це була не капітуляція, це була не самопожертва, це було зроблено дуже спокійно, бо весь він був у цьому, він увібрав це з молоком матері й жив з цим усе своє життя: «Зрештою, людина не може робити тільки те, що мусить робити, і тільки тим, чим звикла робити, чим навчилася робити якнайкраще. І, гадаю, кабан лишається кабаном, однаково, який би він не мав вигляд. Отже — гайда!» Якусь мить він ще сидів нерухомо, аж поки ніс піроги торкнувся мілини — легше, ніж торкається землі падаючий листок, а тоді переступив через борт, зупинився на якусь частку секунди, поки слова: «А воно таки велике на вигляд», — буденно і невиразно промайнули десь там, де якийсь куточок його свідомості зміг зареєструвати їх, і зникли; нахилився, розставивши ноги, і встромив ніж, вхопивши другою рукою передню лапу потвори, і в ту ж мить алігатор конвульсивно, із страшною силою шмагнув його хвостом по спині. Але вістря ножа досягло мети, він був певен цього, навіть лежачи на спині в багні, під алігатором. Обхопивши рукою горлянку потвори, він притискав її тверду спину до живота, придавлюючи підборіддям голову; алігатор сичав і звивався, несамовито молотив хвостом, але другою рукою каторжник встромляв і встромляв ніж далі, і життя гарячим рясним потоком виливалося із чудовиська. А потім каторжник сидів біля трупа, який лежав черевом догори, сидів у своїй давній позі, обличчям у коліна, і його свіжа кров змішувалася з тією, іншою, що заляпала його. «Знову мій клятий ніс», — думав він.