Крадії та інші твори

— А мені й не треба було розмовляти з ним, — сказав високий. — Мову грошей розуміють усі) вирушали щоранку на світанні, спочатку разом у пірозі, а згодом окремо — один із старою рушницею, другий з ножем, вузлуватою мотузкою та палицею, що розміром, вагою й формою скидалася на булаву, і вистежували свою здобич — чудовиськ плейстоценової епохи — у таємничих чорнильних каналах, що прорізали плоску землю мідного кольору. Він пригадав і те, як того першого ранку, на світанні, озирнувшись на хисткому помості, побачив розіп’яту шкуру, що сушилася на стіні, й зупинився, мов прикипів до місця, дивлячись на неї спокійно і думаючи спокійно, серйозно: «Отже, ось воно. Ось що він робить, щоб їсти й жити». Він зрозумів, що це шкура, але якої тварини — не знав, бо йому не підказували цього ні асоціації, ні логічні умовиводи, ані навіть малюнки, які він запам’ятав від часів своєї мертвої юності, — але й не знаючи, він зрозумів, що саме ця шкура є причиною, поясненням існування маленької, самотньої хатинки на павучих ніжках (яка вже почала гинути, гнити від ніжок угору ще до того, як на неї настелили дах), поставленої в цій, сповненій буйним життям пустелі, замкнутій та загубленій десь у нестямних обіймах пливучої кобилиці-землі й жеребця-сонця; каторжник зрозумів це інтуїтивно, як розуміють одна одну істоти споріднених класів, як гірський козел розуміє ондатру, бо і йому, і акадійцеві випала однаково безрадісна, жалюгідна доля — тяжка, безнастанна праця не заради майбутньої заможності, рахунку в банку чи закопаної в землю бляшанки з грошима на сонливу й безтурботну старість, а заради дозволу терпіти й терпіти, аби тільки можна було щохвилини, щосекунди купувати повітря, щоб відчувати його, й сонце, щоб пити його.