Крадії та інші твори

Так він сидів, притиснувшись закривавленим обличчям до колін, у позі, що виражала не смуток, а глибоку задуму, відчуженість, і високий голос акадійця долинав до нього з якоїсь величезної відстані; через якийсь час, підвівши очі, каторжник побачив гротескну, жилаву постать, що в істеричному екстазі стрибала навколо нього; акадієць корчив дикі міни й щось пронизливо белькотів, а каторжник сидів, обережно нахиливши обличчя, щоб кров вільно витікала, й дивився на нього з холодною уважністю власника чи доглядача музею, який зупинився перед однією із своїх скляних вітрин. Акадієць тим часом кричав: «Бум-бум-бум!», підкидав угору рушницю, а потім раптом шпурнув її на землю, і пантомімічно зобразив недавню сцену, і знов замахав руками, кричачи: «Magnifique! Magnifique! Cent d’argent! Mille d’argent! Tout l’argent sous le ciel de Dieu!»[8] Але каторжник уже знов опустив очі, прикладаючи до обличчя пригорщі води кавового кольору, дивлячись на яскраво-червоні прожилки в ній, думаючи: «Тепер уже трохи пізно розповідати мені, що саме треба було робити», — і навіть не зупиняючись довго на цій думці, бо незабаром вони знову пливли в пірозі і каторжник сидів навпочіпки, нерухомо, майже не дихаючи, немов намагався, тамуючи отак дихання, зменшити свою вагу, а закривавлена шкура лежала на носі перед ним, і, дивлячись на неї, він думав: «Я навіть не можу спитати в нього, скільки грошей матиму за це».

Але й це незнання тривало недовго, бо, як він сказав потім гладкому каторжникові, мову грошей розуміють усі. Він пригадав і те, що було потім (вони вже повернулися додому, розіп’ята шкура лежала на помості, і акадієць повторив пантоміму перед жінкою — рушниця, мовляв, була зайва — тільки ніж у руці, і все; та коли уявний алігатор був з криком забитий вдруге і акадієць з переможним виглядом підвівся з помосту, то побачив, що жінка більше не стежить за ним. Вона знов дивилася на опухле, запалене обличчя каторжника.

— І він ударив вас просто в обличчя? — спитала вона.

— Ні, — сказав каторжник хрипло і люто. — Але йому й не треба було робити цього. Мені вже, здається, досить стрельнути з рогатки горошиною в зад, щоб з носа юшка потекла), — пригадав це, але не став розповідати. А може, й не зумів би розповісти: як двоє людей, що не могли навіть розмовляти між собою, уклали угоду, яку обидва не тільки розуміли, але й збирались додержуватись чесно і сумлінно, чесніше, ніж будь-який підписаний та офіційно засвідчений контракт. Вони навіть спромоглися домовитись про те, що полюватимуть окремо, кожен у своєму човні, щоб подвоїти шанси на здобич. А втім, це було не важко: каторжник майже зрозумів слова акадійця: «Тобі не потрібні ні я, ані моя рушниця; ми тільки заважатимемо тобі». Більш того, вони навіть домовились щодо другої рушниці: акадієць сказав, що в нього є хтось, — байдуже, хто саме — приятель, сусіда чи, можливо, товариш по промислу, — у кого вони могли б узяти напрокат другу рушницю; розмовляючи кожен своєю говіркою — каліченою англійською й каліченою французькою, — один серйозний, майже суворий, з опухлим обличчям і голою, вкритою пухирями й струпами спиною, схожою на шмат сирої яловичини, другий — поривчастий, з дикими, блискучими очима й рухливим ротом, повним уламків гнилих зубів, — вони обговорювали це, сидячи навпочіпки обабіч розіп’ятої шкури, немов два члени корпорації, що засідають один проти одного за столом з червоного дерева, і нарешті вирішили відмовитися від другої рушниці.

— Обійдуся, — сказав каторжник. — Якби я з самого початку знав, що воно за діло, то, мабуть, почекав би рушниці. Та що вже почав полювати без неї, то не варто тепер зволікати.

Бо йшлося про час, про дні — а отже, про гроші. (Хоч як це дивно, але одної речі акадієць не міг пояснити йому: скільки становитиме його половина. Проте каторжник знав, що йдеться саме про половину). Він мав так мало часу. Незабаром йому треба буде вирушати далі, і він думав: «Вже скоро всі ці дурниці скінчаться, і я зможу повернутися назад», — і раптом спіймав себе на думці: «Я повинен буду повернутися назад», — і від цієї думки принишкнув, дивлячись на ту дивну пустелю, яка оточувала його, в якій він загубився на час, знайшовши мир і надію, і в якій останні сім років його життя потонули, немов маленькі сірі камінці в озері, не знявши навіть хвильки. І він думав спокійно, трохи збентежений і зачудований: «Так. Я вже забув, як приємно заробляти гроші. Навіть коли ніхто не забороняє мені заробляти їх».