Крадії та інші твори

Отже, наступного ранку він допоміг акадійцеві скласти в пірогу його убогі пожитки — подзьобану іржею рушницю, маленький клунок з одягом (вони знову поторгувалися, обійшовшись без слів: цього разу каторжник виміняв у акадійця за одну шкуру алігатора кухонний посуд і кілька іржавих капканів, на всі ці речі він указував пальцем, а також, уже з допомогою абстрактних, загальних жестів, — пічку, необтесаний полик і весь будинок чи право мешкати в ньому). А потім, присівши навпочіпки, як двоє дітей, що ділять цукерки, вони поділили шкури, складаючи їх на дві купи — одна мені — одна тобі, дві мені — дві тобі, і акадієць навантажив у човен свою частку й відплив од помосту, але знову зупинився, хоч цього разу тільки поклав весло поперек бортів, зібрав щось невидиме в обидві руки, сильно підкинув угору і крикнув запитливо: «Бум? Бум?», одчайдушно кивнувши головою напівголому, вкритому пухирями чоловікові, що стояв на помості, а той з якоюсь похмурою байдужістю втупився в нього поглядом і відповів:

— Атож. Бум-бум.

І тоді акадієць, швидко веслуючи, поплив геть. Більше він не обертався назад. Каторжник з жінкою стежили за ним очима, вірніше, тільки жінка, бо каторжник незабаром одвернувся.

— Може, він хотів сказати, що нам теж треба виїхати звідси? — промовила жінка.

— Так, — сказав каторжник. — Я думав про це минулої ночі. Дайте мені весло.

Вона принесла йому деревину, що її він обстругував ночами, — ще не зовсім готове весло, яке він збирався закінчити наступного вечора (досі він користувався запасним веслом акадійця. Той ладен був залишити йому і це весло, можливо, на додачу до пічки, полика і права жити в хатинці, але каторжник відмовився, бо, напевно, вирішив, що однієї шкури алігатора за все це буде мало, а давати більше йому не хотілося, тим більше, що копітку, обережну роботу над деревиною можна було завершити наступного вечора), і він теж відплив із своєю вузлуватою мотузкою й палицею, але в протилежному напрямку, немов вважав, що простої відмови залишити це місце ще мало, і хотів продемонструвати й підтвердити безповоротну остаточність свого рішення, заглибившись ще далі в незвіданий простір. І раптом — несподівано — почуття гнітючої, лютої самотності прорвалося звідкись і придушило його.

Він не міг би розповісти цього, навіть якби й намагався, як того раннього ранку плив протокою сам-один уперше за весь час і жодна пірога не з’явилася нізвідки, щоб супроводити його, хоч він і не сподівався на це, бо знав, що й інші люди залишать ці місця; ні, його вражало не це, а його власна самотність, якої він відтепер ні з ким не поділяв; нараз каторжник перестав веслувати, і ялик ще кілька секунд плив уперед, поки він думав: «Що? Що це?» — а потім: «Ні. Ні. Ні!» — коли тиша, самотність і порожнеча з оглушливим глузливим ревінням огорнули його. І тоді він ударив веслом у протилежному напрямку, ялик різко крутнувся на кормі, і він — зраджений — щосили завеслував, відчуваючи, що вже спізнився назад, до помосту, до цитаделі, де зараз хтось загрожував самому сенсові, дорогоцінному подихові його життя, — загрожував його праву на працю, на зароблення грошей, праву й привілеям, що їх він здобув без будь-чиєї допомоги, не прохаючи послуг ні в кого й ні в чого, а прагнучи тільки, щоб його залишили самого, щоб він міг протиставити свою волю й силу прадавнім рептиліям у цьому краю, де він опинився проти власного бажання. З похмурою люттю він орудував саморобним веслом, аж доки побачив нарешті поміст, а біля нього — моторний катер і, побачивши, відчув не здивування, а якесь задоволення, неначе зрадів цьому наочному виправданню свого гніву й страху, зрадів можливості крикнути своїй власній кривді: «Ну, чи не казав я тобі?» Далі він плив, немов у трансі, немов уві сні, і здавалось, що човен зовсім не посувається вперед; не зустрічаючи перешкод і все ж таки задихаючись, він повільно підіймав і опускав невагоме весло, працюючи м’язами, що не мали ні сили, ані пружності, у речовину, що не чинила ніякої протидії, і йому здавалося, що він бачить здаля, як човен страшенно повільно повзе по залитій сонцем воді до помосту, а чоловік, що сидить у моторці (всього їх було там п’ятеро), белькоче до нього тією ж мовою, яку він слухав весь час протягом останніх десяти днів, не розуміючи жодного слова. Ось із будинку вийшов другий чоловік, а слідом за ним — жінка з дитиною на руках, уже одягнута на дорогу — в злинялій солдатській куртці й панамі. І в того, другого, в руках (хоч він ніс і кілька інших речей, каторжник бачив тільки цю) був згорток, який каторжник десять днів тому заховав за крокву і якого відтоді не торкалася жодна рука. Тепер каторжник стояв уже на помості, тримаючи мотуз ялика в одній руці, а схоже на палицю весло — в другій, і тепер він, нарешті, знайшов у собі силу сказати жінці чужим, приглушеним і неймовірно спокійним голосом:

— Заберіть це в нього й віднесіть назад, до хати.

— То ви розмовляєте по-англійському? — сказав той, що сидів у човні. — Чому ж ви тоді не забралися геть, як вам було сказано вчора ввечері?