Крадії та інші твори

— Геть? — спитав каторжник.

Він знову спромігся глянути, втупитися поглядом у чоловіка в човні і навіть спокійно промовити:

— Я не маю часу на прогулянки. Я зайнятий.

І одразу знов обернувся до жінки, і вже розтулив був рота, щоб повторити свої слова, коли раптом глухий, далекий голос чоловіка в човні долинув до нього, немов уві сні, і він знов обернувся й закричав, охоплений страшним і абсолютно нестерпним обуренням:

— Повідь? Яка повідь? Хай йому чорт, я двічі побував у ній сто днів тому! Вона вже пройшла! Яка повідь?

І тоді (цього він не сформулював у своїх думках, але відчув це, в якусь мить прояснення побачив у справжньому світлі свою роль чи талан — дивне повторювання, властиве його теперішній долі, в якій не тільки знову й знову траплялися одноманітні кризи, але й самі природні обставині підкорялися якомусь безглуздому, невинахідливому шаблонові) чоловік у човні сказав: «Візьміть його». Ще кілька хвилин каторжник тримався на ногах, відбиваючись і відчуваючи, як душить його лють, а потім знову опинився на спині, на твердих, непіддатливих дошках, а четверо навалилися на нього, заплеснули шаленою хвилею твердих кісток, уривчастої лайки і, нарешті, тонким, сухим, злобним клацанням наручників:

— Що це ти в чорта — сказився, чи що? — сказав чоловік у човні. — Невже ти не розумієш, що сьогодні опівдні дамбу висадять у повітря? Давайте, — сказав він своїм супутникам, — ведіть його сюди. Час уже забиратися звідси.

— Я хочу взяти з собою шкури й човен, — сказав каторжник.

— Хай їм біс, твоїм шкурам, — сказав чоловік, що сидів у катері. — Якщо дамбу найближчим часом не висадять у повітря, ти зможеш полювати на своїх алігаторів на сходах муніципалітету в Батон-Ружі. Тобі вистачить і нашого човна — дякуй богові й за нього.

— Я не поїду без свого човна, — сказав каторжник.

Він сказав це спокійно, з непохитною рішучістю — з таким спокоєм і рішучістю, що майже цілу хвилину ніхто не відповідав йому, — всі просто стояли, мовчки дивлячись на нього, на цього чоловіка, що лежав горілиць на помості, напівголий, весь в опіках і шрамах, безпорадний, із скутими руками й ногами, — і проголошував свій ультиматум мирним, спокійним голосом, немов розмовляючи перед сном із своїм сусідою по койці. Потім чоловік у моторці заворушився; він незлобиво плюнув через борт і сказав, як і каторжник, мирним і спокійним голосом:

— Гаразд. Беріть його човен.

Вони допомогли жінці з дитиною на руках перейти на катер, перенесли й загорнутий у газету пакунок. Потім допомогли підвестися каторжникові, і він, брязкаючи кайданами, переліз через борт катера.

— Я б розкував тебе, якби ти пообіцяв поводитися добре, — сказав той, що сидів.

Каторжник навіть не відповів на це.

— Я хочу тримати мотузку, — сказав він.

— Мотузку?

— Так, — сказав каторжник. — Мотузку.

Отже, його пересадили на корму, дали в руки пропущений між кнехтами кінець мотуза і відпливли. Каторжник не оглядався. А втім, і вперед він також не дивився, а напівлежав у незручній позі, випроставши скуті ноги, тримаючи кінець мотуза в скутих руках. Катер ще двічі зупинився; коли повитий білястою імлою розпечений мідяк сонця став у зеніті над їхніми головами, в моторному човні було вже п’ятнадцять чоловік, і незабаром каторжник, який нерухомо лежав у незручній позі, помітив, що плоска земля мідного кольору поступово здіймається й перетворюється на зелено-чорну багнисту масу, трав’янисту й нерівну. А потім і цей краєвид раптом зник, і перед його очима розляглася безкрая водна гладінь, обмежена десь на обрії синьою смужкою берега; такого величезного простору каторжник ще не бачив зроду, — берег зливався з водою, що слабко блищала під полуденним сонцем. Гуркіт мотора раптом припинився, човен беззвучно поповз слідом за легенькою хвилею, знятою його носом.

— Що ви робите? — спитав начальник.

— Зараз саме полудень, — сказав стерновий. — Може, ми почуємо вибух.

Вони прислухалися, а катер тим часом втратив поступальну інерцію й зупинився, легко погойдуючись; дрібні блискотливі хвилі хлюпали й шелестіли об днище, але жодного звуку не було чути під безжальним імлистим небом; час повільно нагромаджувався, затягувався, і нарешті полудень проминув.

— Гаразд, — сказав начальник. — Рушаймо.

Мотор знову загув, човен почав набирати швидкість. Начальник перейшов на корму й схилився над каторжником з ключем у руці.

— Ну, тепер тобі хоч-не-хоч доведеться добре поводитись, — сказав він, знімаючи наручники. — Обіцяєш?

— Так, — сказав каторжник.