Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

В третьому епіграфі Кормак Маккарті наголошує на багатотисячолітній історії жорстокості, та в самому романі нема жодної сцени того, як малюк бере участь у різанині. Хоча вже в чотирнадцять років «десь углибині у ньому визріває смак до безглуздого насильства»[298]. Це не означає, що малюк ніяк не реалізує цього нахилу, просто автору важливо підвести до фінального обвинувачення судді: «Ти не вбивця […] І не боєць. Тканина твого серця з дефектом […] Ти один бунтував. Ти один зберіг милосердя до язичників у якомусь куточку своєї душі». Малюк — влучний стрілець, але, як правило, він убиває, лише коли захищається. Тоді як Голден не боїться смерті та її наслідків: з голомозого судді неможливо зняти скальп. Імовірно, саме так слід розуміти його твердження, що він ніколи не помре. Зрештою, Голден уже виглядає як людина без скальпа, що нібито пережила смерть. Цікаво, що в мемуарах Чемберлена суддя не мав лише вусів і бороди, на ілюстраціях до «Моєї сповіді…» його зображено з довгим темним волоссям.

Маккарті майстерно грає з попередніми текстами, то цитуючи їх, то домислюючи. Літературознавці зауважують те, яку велику роль у романі відіграють повтори: словесні, образні, на рівні і персонажів (наприклад, два Джексони), і епізодів. Тавтологія — ознака епічно-архаїчного, зокрема біблійного стилю, але Маккарті використовує цей художній засіб непослідовно. Так на перших сторінках опис малюка — це нагромадження повторів: «Бліде, тонке [дитя] у розідраній сорочці з тонкої тканини» («Не is pale and thin, he wears a thin and ragged linen shirt»). Так само до повторів Маккарті вдається й далі: «сам він невеличкий, але з великими зап’ястками та кулаками»[299] («Не is not big but he has big wrists, big hands»). Пізніше у тексті такі редуплікації стають значно складнішими й охоплюють цілі епізоди. Крістофер Форбіс зафіксував понад 60 повторів, що вже скидається на авторський структурний принцип. Форбіс називає роман паліндром і стверджує, що повторювані епізоди розташовані в «Кривавому меридіані» дзеркально, симетрично, у «знаково схожих контекстах». І найцікавіше, що в самому центрі роману є речення зі здвоєним образом: «Суддя був взутий у чудово відполіровані сірі чоботи з лайки, а в руці він тримав панамку, так старанно зшиту з двох однакових менших капелюхів, що стібків було майже не видно»[300].

Символи в романі — окрема складна тема. Джон Сепич зауважує, що згадані в одній зі сцен карти Таро пророкують долю персонажів або певного мірою підказують, як їх розуміти. Так малюк двічі натрапляє на карту Четвірка кубків, яка означає задоволення й успіх, радощі, поєднані із певним дискомфортом і тривогою. У кабалістичній інтерпретації четвірка позначена єврейським словом, що означає милосердя. А в останньому розділі малюк випиває три келихи із суддею, але відмовляється від четвертого, коли йому пізніше пропонує випити повія.

Карта Ґлентона — Колісниця, і, що показово, він помирає біля порома, зробленого з двох фургонів. Коли чорний Джексон витягає багатозначну карту Дурень, суддя пояснює її так: «У твоїй долі криється доля всіх нас». Справді, саме чорний Джексон перший гине на переправі. Наприклад, на карті з колоди Райдера-Вейта[301] зображено людину, дуже подібну на Джексона перед смертю: фігура у вільному вбранні на краю прірви. Втім, на карті Таро зображено пса, а Маккарті згадує у тому епізоді кота.

Суддя і без карт може бачити прийдешнє всіх своїх тимчасових побратимів. Ці його передбачення зазвичай малопомітні, але літературознавець Рік Воллак вказує на декілька з них. Так, Голден каже чорношкірому Джексону: «Не морщ на мене своє смоляне чоло [sable brow]» — так натякаючи на відмітку Каїна над бровою. І згодом один Джексон убиває іншого. Пізніше Голден повідомляє Девіду Брауну, що може виписати йому «страхування життя від усіх нещасть, крім зашморгу». І, як знаємо, Брауна врешті-решт повісили.

Мова і повторювані образи «Кривавого меридіана» доволі езотеричні, що спокушає дослідників висувати безліч гіпотез. Кормак Маккарті балансує на межі між натуралістичним і метафізичним поясненнями того, що відбувається, постійно підкидаючи читачеві загадкові пасажі та змальовуючи різноманітні містичні сцени, як-от огдоаду[302] в XV розділі. І все це відбувається у патріархальному світі, де сила і жорстокість[303] є головними чеснотами, а перебільшена виразність персонажів, неспівмірна з відведеними їм ролями, підкреслює їхню штучність, ніби події відбуваються на сцені в декораціях Дикого Заходу, а герої носять маски, під якими ховаються давні сутності, архаїчні боги, що навіки сплелися, наче отруйні змії, в танці життя і смерті.