Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Епілог, напевно, найтемніша частина роману, начебто безпосередньо не пов’язана із сюжетом. Одне з цікавих тлумачень епілогу належить Лео Доерті[284], що вважає роман Маккарті розмислами на тему гностицизму. Доерті звертає увагу на згадку Анарети («планети, що знищує життя») і асоціює її із Землею, яка теж «лежить у злі»[285] і належить судді як одному з предковічних архонтів, на гвинтівці якого сказано: «Et In Arcadia Ego». Архонтів, духів-господарів нижніх світів, сповнюють «осудливість і ревнощі», а їхня творча сила спрямована на задоволення власних «амбіцій, марнославства» та втамування «жаги до панування». Втім, у кожній людині є пневма, тобто дух, ув’язнений у матерії, «божа іскра» в тілі. Знання є ключем до визволення, і роль архонтів полягає якраз у тому, щоб не дати людині опанувати це знання. У цьому, зрештою, і полягає конфлікт судді і малюка. Архонт, як і верховний Бог, не хоче і не може бути частиною системи, де все продається, не бажає брати участі в обміні (недарма Маккарті описує сон малюка про суддю і монети), він поза нею. Коли ж хтось намагається теж вийти із системи, Бог цьому активно сприяє, а архонт намагається перешкодити. На думку Доерті, добрий Бог, творець усього світу, таки присутній у романі: саме він з’являється в епілозі і вкладає вогонь, тобто частинку себе, в землю і людей. Бог хоче вивільнити вогонь з матерії, але більшість людей «сплять» або продовжують механічно повторювати за Творцем, необізнані, відчужені й залежні[286]. Це, зокрема, «ті, хто збирає кістки» — поширене у той час заняття. Невдовзі після винищення бізонів люди дізналися, що бізонячі кістки містять багато фосфору, який можна використовувати як добрива. Маккарті, згадавши збирачів, одразу ж додає: «і ті, хто їх не збирає», — узагальнюючи решту людей за принципом заперечення.

Головне визначення «Кривавого меридіана» — роман руху, невипадково серед персонажів є і «пілігрими» (подорожні, часом подібні на героїв «Кентерберійських оповідок» Джеффрі Чосера), і «аргонавти» (золотошукачі, адже саме у 1848–1855 роках тривала Каліфорнійська золота лихоманка).

Та найзагадковішою постаттю лишається вогненосець, який їх веде. Втім, із вогнем пов’язаний і малюк: якось суддя називає його «Young Blasarius», але це не ім’я Блазаріус, а прізвисько, похідне від давнього юридичного терміна «blasarious», що означає підпалювача[287]. На негностичному рівні це можна пояснити тим, що малюк допоміг Тоудвайну підпалити готель, однак Маккарті часто працює з кількарівневими алюзіями.

Гарольд Блум[288], на противагу Доерті, вважав гностичне тлумачення хибним. В образі вогненосця критик вбачав прометеївські мотиви, втім, наголошуючи на принциповій неможливості знайти єдине вичерпне пояснення образів персонажів у романі. Так, за словами самого Маккарті, Голдена годі зрозуміти в межах певної системи: «Хай яких предків суддя мав, він був чимось зовсім іншим, аніж просто їхньою сумою, і не існувало системи, яка дала б змогу виокремити ці лінії аж до самого його походження, бо він до того не надавався».

Втім, є і приземленіші тлумачення епілогу. Так Джон Сепич вважає, що в ньому людина ставить стовпчики для колючого дроту, уперше використаного 1875 року. Інший варіант — процес будівництва гілки залізниці від Сан-Дієґо до Ель-Пасо, що 1877 року об’єднала схід Сполучених Штатів із південним заходом. Дійсно, у першій редакції епілогу описано інструмент з двома лезами, подібний на ручний бур. Саме такий у XIX ст. використовували для буріння ям під залізничні стовпи. В остаточній версії роману все вже не так однозначно: Маккарті має на увазі певний пристрій для окреслення меж і підкорення території. Це добре накладається на висвітлену в романі історію знищення індіанців і бізонів на Заході.

Крістофер Кемпбелл[289] припускає, що письменник придумав епілог, коли побачив в окрузі Катрон (Нью-Мексико) ленд-арт американського скульптора Волтера Де Марії «Поле блискавок» (1977) — 400 стрижнів із неіржавної сталі заввишки 4–6 метрів. Стовпи розташовані у формі прямокутної сітки, яка, за задумом автора, мала б притягати блискавки. Інші літературознавці пропонують пояснення того, чому Маккарті описує події до 1878 року включно: саме тоді стартувала електрифікація Америки, і компанія «Едісон електрик лайт» почала виробляти електроенергію для побутового використання. 1878-й був роком тріумфу науки. «Кривавий меридіан» починається із зорепаду, тобто символічного занепаду природного, небесного світла, і завершується підготовкою до ери домінування світла штучного, що утверджується завдяки земному вогню, який вкладає у камінь Бог.