Місце — південно-західна Америка і північна Мексика. Географічні назви здебільшого точні, за винятком кількох з незначними помилками, що їх автор написав, імовірно, з пам’яті чи просто довірившись хибним джерелам. Значна частина подорожі персонажів прив’язана до докладно задокументованого маршруту банди Джона Джоела Ґлентона. Як зізнавався сам Маккарті, готуючись до написання роману, він прочитав сотні книжок, документів і щоденників, а ще проїхав верхи та автівкою слідами Ґлентона і його зарізяк.
Як сказано у нотатках письменника, назву роману він побачив у «Стансах до ріки По» Джорджа Байрона, де, зокрема, двічі в різних варіаціях повторено фразу «blood is all meridian»[271]
. У Маккарті це і метафора, і чітка вказівка на те, де відбуваються події. Шейн Шимпф[272], цитуючи інших дослідників, зазначає, що Накоґдочес, перше велике місто в романі, лежить на 98-му меридіані. А 99-м меридіаном, за словами історика Фредеріка Джексона Тернера, проходила межа між фронтиром і дикою місцевістю. Інший історик Волтер Прескот Веб стверджував, що «встановлена лінія розлому» між Сходом і Заходом проходила радше 98-м меридіаном, особливо якщо йдеться про американських піонерів. У тексті Кормака Маккарті «меридіан» згадано чотири рази:1) в описі руху місяця, який «обігнав їх опівночі на своєму меридіані»;
2) коли йдеться про час, коли загін «майже на меридіані того дня» натрапив на суддю, «який сидів на тій каменюці посеред пустині»;
3) у словах Голдена про людство: «Світ має рости, квітнути й помирати, але людських справ не меншає, а зеніт їхнього втілення вже віщує настання ночі. Людський дух виснажується на піці своїх досягнень. Його меридіан — це і сутінки, і вечір його дня»;
4) щодо просування виснаженого загону, який скидався «не на переможців, а на знесилених вояків-роботяг, які плентаються позаду якоїсь занапащеної армії, що відступала меридіанами одвічного царства ночі та хаосу».
Меридіан як уявна лінія на земній поверхні однозначно пов’язаний із темрявою та злом, що в романі Маккарті змальовано як нормальний стан людства, незмінний ще з доісторичних часів. Кривавий занепад, сутінки цивілізації — типова ситуація будь-якого народу, бо така вже людська природа, і письменник часто наголошує на смертоносності сонця, відкидаючи поширене, однак хибне переконання, що це емблема життя.
Практично всі персонажі «Кривавого меридіана» мають реальних прототипів з такими ж іменами, однак лише двом дісталися суттєво охудожнені і розширені біографії — судді Голдену і малюку. «Мутанту», подібному на «дельфіна»[273]
, і підлітку, який тікає від батька-п’яниці, наче Гек Фінн. Називати їх центральними персонажами не випадає[274], бо вони часом надовго зникають із сюжетної канви, щоб, зрештою, зійтися сам на сам у місці, що зовсім не скидається на поле бою. Джон Сепич[275], який багато спілкувався з Маккарті, вичерпно довів, що на створення цього недружнього дуету (та й багатьох інших епізодів) письменника надихнули мемуари Семюеля Чемберлена «Моя сповідь: Спогади одного негідника», написані у 1855–1861 роках. І саме Сем, який приєднався до загону Ґлентона, став прообразом безіменного малюка, що лише в останньому розділі отримає статус «чоловіка». А от «“Суддя”[276] Голден з Техасу» вже був у тій банді. Чемберлен навіть лишив наступним поколінням опис: прекрасний вершник і стрілець; високий (понад метр вісімдесят), «холоднокровний лиходій» із «м’ясистим тілом» і «тьмяним обличчям, позбавленим волосся та будь-якого виразу»; «енциклопедичний Мисливець на скальпи», який знався на геології, ботаніці й мінералогії, а також опанував діалекти і грав на музичних інструментах. А ще, найпевніше, він був дотичний до всіх огидних справ, так докладно зображених Кормаком Маккарті, зокрема педофілії і канібалізму, на які автор промовисто натякає. Втім, інших безпосередніх свідчень про існування «судді з Техасу» ніде, крім «Моєї сповіді…», не лишилося. У «Кривавому меридіані» письменник свідомо зменшив реальну кількість людей у загоні Ґлентона, щоб суддя став тринадцятим — очевидна пародія на Ісуса з його дванадцятьма апостолами.