Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Точно? А куди поділося вчора? Де Ґлентон і Браун, де священник? Він нахилився ще ближче. Де Шелбі, покинутий тобою в пустелі на милість Еліаса, і де Тейт, якого ти покинув у горах? Де ті дами, ах, ті прекрасні й ніжні дами, з якими ти танцював на балу в губернатора, коли був героєм, помазаним кров’ю ворогів республіки, яку ти обрав захищати? І де скрипаль і танці?

Гадаю, ти мені скажеш.

Я скажу. Оскільки війна стала безчесним заняттям і в її благородстві сумніваються, людей честі, які визнають святість крові, усунуто від танцю, хоч це право воїна, і тоді танець стає фальшивим, і танцюристи фальшивими. Але завжди буде один справжній танцюрист, здогадаєшся, про кого йдеться?

Ти ніхто.

У твоїх словах більше правди, ніж ти думаєш. Та я тобі скажу. Лише той, хто повністю пожертвував собою заради крові війни, хто побував на самому дні цієї ями і побачив зусібіч ті жахи, і врешті-решт пізнав, що вони промовляють до глибин його душі, тільки той може танцювати.

Навіть тупа тварина може танцювати.

Суддя поставив пляшку на шинквас. Почуй мене, чоловіче, сказав він. На сцені є місце лише для одного звіра і тільки одного. Доля інших — вічна і безіменна ніч. Вони один за одним увійдуть у темряву до того, як засвітяться ліхтарі. Ведмеді, які танцюють, і ведмеді, які не танцюють.

* * *

Він рушив разом із натовпом до дверей у глибині кімнати. В аванзалі в тьмяному диму сиділи гравці в карти. Він рушив далі. Якась жінка збирала перепустки у людей, які йшли до навісу біля задньої частини будівлі. Вона звела на нього очі. Перепустки у нього не було. Вона відправила його до столика, де інша жінка продавала перепустки і шматком ґонту проштовхувала гроші за них крізь вузький отвір залізного сейфа. Він заплатив долар, узяв латунний жетон із печаткою, віддав його біля дверей і зайшов.

Він опинився у великій залі з підвищенням для музикантів в одному кінці та великою саморобною піччю з листів сталі в іншому. На танцмайданчику працювали цілі ескадрони повій. У своїх заплямованих пеньюарах, зелених панчохах і панталонах кольору дині вони пропливали в димному тьмяному світлі олійних ламп, немов несправжні розпусниці, водночас дитинні й непристойні. Смаглява повія-карлиця взяла його за руку й усміхнулася.

Я тебе одразу помітила, сказала вона. Я завжди беру те, що хочу.

Вона провела його через двері, де стара мексиканка розносила рушники та свічки, і вони піднялися темними дощатими сходами до горішніх кімнат, наче біженці, врятовані від якогось жахливого лиха.

Він дивився на неї, лежачи зі спущеними до колін штанами у невеликій кімнаті. Він спостерігав, як вона збирає своє вбрання й одягається, як підносить свічку до дзеркала й вивчає своє обличчя. Потім вона обернулася й подивилася на нього.

Ходімо, сказала вона. Мені треба йти.

Іди.

Тобі не можна тут лежати. Пішли. Мені треба йти.

Він сів, звісивши ноги з маленького залізного ліжка, підвівся, натягнув штани, застібнув їх і підперезав поясом. Потім підняв з підлоги капелюха, вибив його об стегно й надів.

Тобі треба спуститися і випити, сказала вона. І в тебе все буде гаразд.

В мене і так усе гаразд.

Він вийшов з кімнати. У кінці коридору обернувся й подивився. А потім спустився сходами. Вона підійшла до дверей. Стояла в коридорі, тримаючи в одній руці свічку, а другою поправляючи волосся, і спостерігала, як він зникає в темряві на сходах, а потім зачинила за собою двері.

Він став край танцювального майданчика. Кілька людей стояли колом, взявшись за руки, посміхаючись і перегукуючись. На сцені на табуреті сидів скрипаль, а якась людина сновигала залою, вигукуючи послідовність рухів, жестикулюючи і показуючи, як, на її думку, їм варто було б танцювати. Надворі, у напівтемряві, жалюгідні тонкава стояли групками в багнюці, і їхні обличчя застигли у смугах віконного світла, як дивні втрачені портрети. Скрипаль підвівся й припасував свій інструмент під підборіддям. Пролунав крик, зазвучала музика, і коло танцюристів важко закрутилося, гучно човгаючи. Тоді він вийшов через чорний хід.

Дощ ущух, і стало прохолодно. Він стояв на подвір’ї. Зірки падали з неба міріадами, навмання, кваплячись по короткому вектору від свого початку в ночі до кінцевого пункту призначення в праху та небутті. У залі вищали скрипки і човгали та тупали ногами танцюристи. На вулиці чоловіки кликали маленьку дівчинку, у якої вбили ведмедя, бо вона пропала. Вони ходили з ліхтарями та смолоскипами темними дворами, гукаючи її на ім’я.

Він спустився пішохідним помостом до нужника. Там постояв біля входу, прислухаючись до тихих голосів, і знову глянув на мовчазні сліди зірок, що помирали над темними пагорбами. А тоді відчинив грубі дощаті двері й увійшов.

На унітазі сидів суддя. Він був голий. Усміхаючись, суддя підвівся, а потім обійняв його, притиснувши до своєї величезної страшної плоті й опустивши за ним дерев’яну планку на дверному замку.