Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Як думаєш, скільки часу треба цим єгу[150], щоб перегрупуватися?

Ґлентон сплюнув. Це не було запитання, тому він не відповів. Де твій кінь? запитав він.

Втік.

Якщо хочеш їхати з нами, краще б тобі знайти нового. Він подивився на голову на палиці. Так собі з тебе був начальник, сказав він. Він підстьобнув свого коня каблуками і поїхав уздовж краю води. Делавари шелепали в озері, намацуючи ногами тіла потонулих. Ґлентон на мить завмер, потім розвернув коня й поїхав через розграбований табір. Він їхав обережно, тримаючи револьвер на стегні. Ішов з пустелі слідом туди, звідки вони прийшли. Невдовзі повернувся зі скальпом того старигана, який вийшов до них із кущів на світанку.

За годину вони сиділи на конях, прямуючи на південь, залишивши позаду на посіченому березі хаос, кров, сіль та попіл та ведучи пів тисячі коней і мулів. Суддя їхав на чолі колони, а перед ним у сідлі сиділо дивне, темне, вкрите попелом дитинча із частково спаленим волоссям. Воно сиділо мовчки і стоїчно позирало своїми великими чорними очима на нові землі, як підмінок, підкинутий нечистю. Поки вони їхали, чоловіки, чий одяг та обличчя були вкриті кров’ю, почали чорніти на сонці, а потім повільно побіліли від здійнятого пилу і нарешті знову набули кольору землі, яку проминали.

Їхали цілий день, а Ґлентон замикав колону. Перед обідом їх наздогнав собака. Його груди були темні від крові, і Ґлентон посадив його на луку сідла й віз там, доки той не відновив сили. Ближче до вечора собака знову біг риссю в тіні скакуна, а в сутінках забіг далеко вперед рівниною, де високі тіні коней рухалися чапаралем на павучих лапах.

Тепер на півночі пролягла тонка смуга пилу, і вони їхали до темряви, вряди-годи делавари злізали з коней і припадали вухом до землі, а тоді всі знову їхали далі.

Коли вони зупинилися перепочити, Ґлентон наказав розкласти багаття й оглянути поранених. Одна з кобил ожеребилася в пустелі, і незабаром тендітне дитя вже насадили на рожен з паловерде над складеним купкою вугіллям, і делавари передавали з рук у руки гарбуз зі зсілим молоком, витягнутим з його шлунка. З невеликого узвишшя, західніше від їхнього табору, вони роздивилися ворожі багаття, що палали на півночі кілометрів за п’ятнадцять. Загін сидів навпочіпки в шкурах, на яких запеклася кров, і рахував скальпи та нанизував їх на палиці, синяво-чорне волосся було сплутане й липке від крові. Девід Браун блукав серед тих змарнілих м’ясників, що згорбилися біля вогнищ, але не міг ніяк знайти хірурга. У нього зі стегна стирчала стріла, звичайна стріла з оперенням, і ніхто її не хотів дістати. А найменше — Док Ірвінґ, бо Браун колись назвав його трупарем і голярем, і відтоді вони трималися якомога далі один від одного.

Хлопці, сказав Браун, та я б сам себе підлікував, але не можу її як слід вхопити.

Суддя подивився на нього й усміхнувся.

Допоможеш мені, Голдене?

Ні, Дейві, не допоможу. Але скажу, що я зроблю.

І що?

Випишу тобі страхування життя від усіх нещасть, крім зашморгу.

Та щоб тебе чорти взяли.

Суддя засміявся. Браун люто на нього глянув. Невже ніхто так і не допоможе людині?

Усі мовчали.

Та щоб вас тоді всіх чорти взяли, сказав він.

Потім Браун, який був там найзакривавленіший, сів, витягнув перед собою ногу і подивився на неї. Схопився за древко і натиснув на нього. На його чолі виступив піт. Другою рукою він тримав ногу і тихо лаявся. Хтось дивився на нього, хтось ні. Тоді встав малюк. Давай я спробую.

Гарний хлопчик, сказав Браун.

Він підтягнув сідло, щоб на нього спертися. Тоді повернув ногу до вогню, склав ремінь навпіл і, тримаючи його в руках, прошипів хлопцеві, що стояв перед ним на колінах. Тримай міцніше, хлопче. І просто тисни. А потім стиснув ремінь зубами і ліг на спину.

Малюк схопився за древко стріли якомога ближче до стегна Брауна і натиснув на нього всією вагою тіла. Браун вчепився руками за землю, відкинувши голову назад, а його мокрі зуби заблищали у світлі багаття. Малюк удруге схопився за древко і знову почав тиснути. На шиї Брауна вени напнулися, як мотузки, і він кляв малюка на всі заставки. З четвертої спроби наконечник стріли пройшов крізь стегно, і кров полилася на землю. Малюк присів і витер лоба рукавом сорочки.

Браун випустив ремінь з рота. Пройшла? запитав він.

Так.

А вістря? Де вістря? Кажи, чоловіче.

Малюк дістав ножа, вправно зрізав кривавий наконечник і простягнув Брауну. Той підніс його до вогню й усміхнувся. Вістря було зроблене з кованої міді, воно зігнулося на місці кріплення до просотаного кров’ю древка, але лишилося цілим.

Хоробрий хлопчик, може, з тебе колись і буде зугарний костоправ. Тепер витягай її.

Малюк плавно вийняв древко стріли з його ноги, і Браун палким жіночним рухом вигнувся до землі, хрипко сварячись крізь зуби. Якусь мить він полежав, а потім сів, узяв у малюка древко, кинув у вогонь, підвівся й пішов вкладатися спати.

Коли малюк повернувся до своєї ковдри, колишній священник нахилився і прошепотів йому на вухо: Дурень, сказав він. Бог не любитиме тебе вічно. Малюк обернувся і подивився на нього.