Криза сучасного світу

Та занурімося у суть питання: який він — цей закон найбільшої кількості, до якого закликають пристати сучасні уряди та від якого, як вони самі стверджують, вони отримують своє єдине виправдання? Це звичайний закон матерії та грубої сили, той самий закон, завдяки якому маса, що приводиться до руху своєю вагою, розтрощує все, що опиняється у неї на шляху; тут та сама точка дотику між «демократичною» концепцією і «матеріалізмом», що є винуватцем такого тісного зв’язку між цією концепцією та сучасною ментальністю. Це повне повалення нормального порядку, оскільки це проголошення вищості множинності як такої, вищості, котра фактично існує виключно в матеріальному світі[146]; в духовному ж світі — чи, простіше, в універсальному порядку — на вершині ієрархії розміщується єдність, тому що саме вона є принципом, із якого виходить всяка множинність[147]; та коли принцип заперечується чи втрачається з поля зору, залишається чиста множинність, що ототожнюється з матерією. До речі, алюзія на силу тяжіння, якою ми скористались вище, введена не лише з метою звичайного порівняння, оскільки у сфері фізичних сил сила тяжіння природно репрезентує низхідну та стискаючу тенденцію, що тягне за собою обмеженість, що все зростає, й прямує до множинності, котра в цьому випадку зображується як усе більша щільність[148]; ця тенденція визначає спрямування розвитку людської діяльності від самого початку сучасної епохи. Також варто зауважити, що, завдяки своїм властивостям одночасного поділу та обмеження, матерія є тим, що вчення схоластики[149] називає «принципом індивідуації»[150], котрий відсилає нас до сказаного раніше з приводу індивідуалізму: та сама тенденція, про яку ми щойно згадували, є тенденцією «індивідуалізації», відповідно до якої реалізовується те, що юдейсько-християнська традиція йменує «гріхопадінням», яке суще коїть унаслідок відриву від початкової єдності[151]. Множинність, що розглядається у відриві від свого принципу і яку неможливо повернути до єдності, представлена у соціальній сфері колективом, котрий є виключно арифметичною сумою індивідів-складників, так відбувається з огляду на те, що такий колектив не прив’язаний до жодного принципу, що був би вищим від індивіда; і закон колективу в цьому випадку — це закон найбільшої кількості, на основі якого зводиться «демократична» ідея.

Зупинимось на мить, аби запобігти можливій плутанині: коли ми говорили про сучасний індивідуалізм, розбирали майже виключно його прояви в інтелектуальному порядку; тому може скластись враження, що в соціальній сфері ситуація є інакшою. Справді, якщо ми візьмемо поняття «індивідуалізм» у найвужчому значенні, перед нами може постати спокуса протиставити колективне індивідуальному та вважати, що такі факти, як роль прогресуючого вторгнення держави в усі сфери життя та складність соціальних інститутів, що зростає, є характерними ознаками тенденції, протилежної індивідуалізму. Насправді ж це не так, адже колектив, який являє собою суму індивідів, не може протиставлятись їм, так само, як і держава, зрозуміла на сучасний манер, тобто як проста репрезентація маси, в якій не відображений жодний вищий принцип; але ж саме у запереченні всякого надіндивідуального принципу й полягає індивідуалізм, як ми його визначили. Отже, якщо у соціальній сфері існують конфлікти між різними тенденціями, що рівною мірою характерні для сучасного духу, то ці конфлікти виникають не між індивідуалізмом та чимось іще, а банально між численними формами того самого індивідуалізму, яких він здатний набувати; очевидно, що за відсутності принципу, здатного об’єднати множинність, подібні конфлікти приречені бути численнішими й серйознішими в нашу епоху, ніж будь-коли, адже, коли йдеться про індивідуалізм, ми неминуче говоримо про поділ; і цей поділ та породжена ним хаотичність — фатальні наслідки повністю матеріальної цивілізації, тому що матерія — корінь будь-якого розділення та множинності.