Криза сучасного світу

Однак міркувань щодо небезпеки сучасних винаходів недостатньо, тож ми вимушені продовжити: що ж до так званих «бенефіцій» того, що називають «прогресом» та що дійсно можна було би погодитись так називати, якби принаймні хтось потурбувався вказати, що цей прогрес виключно матеріальний, — чи не є ці хвалені «бенефіції» переважно ілюзорними? Люди нашої епохи стверджують, що їх «добробут» зростає; зі свого ж боку, ми вважаємо, що мета, яку вони переслідують, не вартує зусиль, навіть якби її можна було досягнути; ба більше, нам видається дуже сумнівним можливість такого досягнення. Передусім треба враховувати, що не всі люди мають однакові смак чи потреби, що й досі існують люди, котрі воліли би уникнути метушні та пристрасті до швидкостей сучасності, однак уже не в змозі наважитись на це; чи правомірним буде твердження, що згадані «бенефіції» нав’язують їм те, що найбільш принципово суперечить їхній природі? У відповідь ми почуємо, що таких людей сьогодні небагато, тому кожен вважає прийнятним ставитись до них як до незначної меншості; тут, як і в сфері політики, більшість присвоює собі виняткове право на утиски меншості, яка, на думку першої, є помилкою, оскільки саме її існування суперечить «егалітарній» манії однаковості. Однак, якщо ми поглянемо на все людство та припинимо обмежуватись західним світом, питання буде зовсім в іншому: чи не зміниться більшість у такому разі на меншість? Тому в цьому випадку використовується інший аргумент, і дивним протиріччям являється той факт, що в ім’я своєї «вищості» ці «егалітаристи» прагнуть нав’язати власну цивілізацію решті світу, завдаючи неприємностей людям, які ніколи й ні про що їх не просили; тому, оскільки згадана «вищість» існує виключно з матеріальної точки зору, цілком природно, що її нав’язування відбуватиметься з допомогою найжорстокіших методів. Та не зрозумійте нас неправильно: якщо широка публіка дійсно щиро вірить у необхідність поширення «цивілізації», то є й ті, для кого все це — лише «моралістичне» лицемірство, маска духу завоювань та економічного інтересу[164]; якою ж химерною видається епоха, коли така кількість людей дозволяє переконувати себе, що людське щастя лежить у поневоленні, в зреченні того, що складає його найбільшу цінність, — тобто власної цивілізації, на зміну якій приходять мури та інституції, створені для іншої раси, — у примусі до виконання найбільш тяжких робіт та приреченості обзаводитись речами, котрі є найбільш марними для неї! Але це так: сучасний Захід не терпить людей, які свідомо згодні були б менше працювати і скромніше жити; оскільки важить саме кількість, а все недоступне для чуттів вважається таким, що не існує, визнається, що той, хто не перебуває у русі та не продукує нічого матеріального, може бути тільки «ледарем»; для підтвердження цього, не кажучи вже про оцінки загалом східних народів, варто лише простежити ставлення до споглядального порядку в так званих релігійних колах. У такому світі більше немає місця для інтелекту та всього суто внутрішнього, тому що це речі, які неможливо побачити чи торкнутися, порахувати чи зважити; простір залишається вільним виключно для зовнішньої дії в усіх її формах, разом із найбезглуздішими. Тому не дивно, що англосаксонська манія «спорту» прогресує із кожним днем: ідеал цього світу — «людино-тварина» з максимально розвинутою силою м’язів; його герої — атлети, навіть якщо вони є грубими й неотесаними; саме вони породжують ентузіазм у народі, саме їхні подвиги збуджують пристрасне хвилювання натовпу; світ, у якому процвітають подібні речі, справді занепав, і кінець його здається вже близьким.