Криза сучасного світу

Ми стверджуємо, що розум мсьє Массіса охоплений страхом; найкращим доказом цього будуть незвичні та навіть немислимі погляди, якими він наділяє своїх так званих «східних пропагандистів»: їх буцімто живить жорстока ненависть до Заходу, тож, аби завдати йому шкоди, вони спробують передати йому свої власні доктрини, фактично обдарувати його найціннішою частиною своєї власності, тим, що становить саму сутність їхнього духу! Відверта суперечливість подібної гіпотези не може не викликати в читача почуття глибокого здивування: всі ретельно вибудувані аргументи руйнуються в одну мить, але автор, здається, цього не помічає, оскільки ми відмовляємося вірити в те, що він знав про їхню неправдоподібність та просто розраховував на недалекоглядність і простодушність своїх читачів, аби змусити їх повірити в таке. Немає потреби довго розмірковувати, аби збагнути — якщо й є люди, які так сильно ненавидять Захід, першочерговою справою для них є ревне оберігання своїх доктрин, а їхні зусилля повинні бути спрямовані на заборону доступу до них західних людей; саме цим подекуди дорікали представникам Сходу, тому більшою є вірогідність виправданості таких закидів. Однак істина є докорінно відмінною: автентичні представники традиційних доктрин не відчувають ненависті ні до кого, і така стриманість ґрунтується на єдиній причині: вони вважають цілковито марним розкривати окремі істини перед тими, хто не є здатним на їх розуміння; проте вони ніколи не відмовлялися ділитися з тими, хто володіє необхідною «кваліфікацією», без огляду на їхнє походження. Та якщо після тривалого байдужого ставлення східні маси все ж виказуватимуть справжню ворожість стосовно людей Заходу, хто ж тоді нестиме відповідальність за це? Еліта, яка, віддаючи себе чисто інтелектуальному спогляданню, стоїть рішуче осторонь усякої зовнішньої метушні, чи радше самі представники Заходу, котрі зробили все можливе, щоби перетворити свою присутність на щось одіозне й нестерпне? Досить лише поставити питання належним чином, аби кожен міг одразу ж відповісти на нього: визнаючи, що східні народи, котрі досі проявляли неймовірне терпіння, зрештою прагнуть стати господарями у себе вдома, хто наважиться їх звинувачувати? Коли йдеться про пристрасті, одні й ті самі речі, залежно від обставин, можуть оцінюватись по-різному, а часом навіть у протилежний спосіб: так, коли чинити спротив іноземному вторгненню доводиться західним народам, це називається «патріотизмом» та заслуговує всякого схвалення; коли ж мова про східні народи, це нарікають «фанатизмом» та «ксенофобією» й засуджують до ненависті та презирства. Так хіба не в ім’я «права», «свободи», «справедливості» й «цивілізації» європейці посягають на повсюдне панування, забороняючи людям жити й думати інакше, ніж вони самі? Не заперечуватимемо, «моралізм» — це чудово, якщо тільки не дійдемо висновку, що, за деякими винятками — такими ж благородними, як і рідкісними, на Заході насправді залишаються два типи людей, жоден із яких не здається нам цікавим: простодушні люди, котрі всерйоз сприймають гучні слова та вірять у свою «цивілізаційну місію», не помічаючи стану «матеріалістичного варварства», до якого вони самі скотилися, та умільці, котрі використовують таку духовну ситуацію для потурання своїм інстинктам насильства та жадоби. У будь-якому разі очевидно, що східні люди не становлять загрози, та навряд чи в їхніх планах є місце хоча б якійсь формі вторгнення на Захід; нині їм достатньо захистити себе від європейського гноблення, яке загрожує проникнути в їх уми, адже найменше цікаво спостерігати, як агресори вдають із себе жертв.