Криза сучасного світу

Сьогодні на Заході, всупереч загальноприйнятій думці, значно більшою є кількість людей, які починають розуміти, чого бракує їх цивілізації; якщо вони поки обмежуються не до кінця окресленими пориваннями та часто безплідними пошуками, навіть якщо деколи їм бракує реальних свідчень, якими ніхто не в змозі їх забезпечити, оскільки відсутня організація, котра могла би запропонувати їм необхідне доктринальне керівництво. Звісно, ми не маємо на увазі тих, хто віднайшов це керівництво у східних традиціях і, отже, інтелектуально опинився поза межами західного світу; люди, котрі репрезентують цей виняток, ніяк не можуть розглядатися як складова та невід’ємна частина західної еліти; вони насправді є продовженням східної еліти, яка може стати сполучною ланкою між ними та західною елітою в той день, коли остання нарешті сформується; сама ж західна еліта, за визначенням, має зорганізуватися з власне західної ініціативи, і саме в цьому полягає головна складність. Уможливити таку ініціативу здатні лише два способи: або Заходу вдасться віднайти необхідні засоби у собі через повернення до власної традиції, повернення, яке дорівнювало би спонтанному пробудженню прихованих можливостей, або ж окремі західні елементи виконають роботу з відновлення з допомогою знання східних доктрин, знання, що не зможе вважатися безпосереднім — оскільки самі ці елементи мають залишатися західними — та може засвоїтись через непрямий вплив, здійснюваний через посередників, приклад яких ми щойно наводили. Перша з цих двох гіпотез здається маловірогідною, тому що вона передбачає існування на Заході принаймні однієї точки, в якій традиційний дух зберігся би повного мірою, а таке існування, попри деякі твердження, вважається нам дуже сумнівним; друга ж гіпотеза заслуговує на детальніший розгляд.

У наявній ситуації вигідною, хоча й не абсолютно необхідною уявляється ситуація, за якої еліта у процесі свого формування мала би змогу віднайти опору в західній організації, яка вже існує; але, здається, що на Заході є тільки одна організація традиційного характеру, котра зберігає доктрину, здатну забезпечити необхідну підтримку, — Католицька церква. Достатнім було би відновити її доктрину — не вносячи правки до її релігійної форми, шляхом якої вона проявляється назовні — те глибоке значення, яке вона дійсно містить у собі, та чиї сучасні представники, здається, більше не знають ані його самого, як і не здогадуються про його сутнісну єдність з іншими традиційними формами; до того ж ці два аспекти є невіддільними один від одного. Це й склало би реалізацію істинного католицизму, який етимологічно виражає ідею «універсальності», — факт, яким часто нехтують ті, хто робить із нього виключно конфесію суто західної форми, позбавлену ефективного зв’язку з іншими традиціями. Можна навіть стверджувати, що за таких обставин католицизм існує виключно віртуально, оскільки ми не віднаходимо в ньому усвідомлення своєї універсальності; однак правильне й те, що сам факт існування організації, що носить таку назву, свідчить про можливу підставу для реставрації традиційного духу[182] та його визнання, тим більше, протягом середніх віків вона вже складала опору для цього духу в західному світі. Фактично мова йде про реконструкцію дечого, що існувало до початку сучасної девіації, та його необхідну адаптацію до умов іншої епохи; та якщо декого дивує це чи вони навіть протестують проти такої ідеї, це відбувається лише тому, що їх самих дух сучасності, можливо, й супроти бажання, пронизує до тієї міри, що вони повністю втратили сенс традиції, залишивши собі тільки її оболонку. Проте вкрай важливо встановити, чи цей буквальний формалізм, що є одним із різновидів «матеріалізму», звів саму духовність нанівець, чи вона переживає тимчасове затемнення й здатна прокинутись у надрах організації, що існує; відповідь на це питання дадуть лише прийдешні події.