Куафёр из Военного форштата. Одесса-1828

— То хай дід твій прийде та сам мені скаже… А взагалі-то — не раджу лити лайно на козацького отамана. Я — людина честі!

— Честі?! Коли ж це ти був таким чесним? Коли Луцьку сватав, маючи вже дружину та п’ятьох дітей?

— Чотирьох!

— Пробач, збрехав. Так, чотирьох — це ж усе міняє.

Да, точно — теперь Натан вспомнил всю ту историю до конца. Трогательная закоханість Луци и Осипа. Договоренность о веселой свадьбе, которая ожидалась после Пасхи. Но вдруг — обвинения Гладкого в двоеженстве. Тогда ему и пришлось срочно уезжать из Одессы.

— А ще, казали мені, ходиш тут-о, моїй Надійці мадригали співаєш.

— Ну це вже казна-що. Ти кого слухаєш? А якщо я і сказав десь, мовляв, дружина в тебе гарна, то й що з того? Радіти маєш!

В этот весьма напряженный момент дверь ворот отворилась, и во двор заглянула дама в изящной шляпке с густой вуалью. На несколько мгновений все трое — два казака и Ранцова — застыли от неожиданности. Действительно, удивительно получилось: только заговорили о женщине, тут женщина и явилась, правда, совсем другая, но тоже очень милая.

Горлис, стараясь не шуметь, встал напротив окна так, что Осипу и Степану его не было видно, а Любови Виссарионовне — пожалуйста. Далее Натан начал махать руками. А поскольку все остальные застыли недвижимы, то Ранцова обратила на него внимание. Горлис показал ей жестами, чтобы она уходила обратно в сторону Екатерининской, а он будет ждать ее здесь, когда эти двое уйдут.

— Excusez-moi! Je suis entré dans la mauvaise cour[65], — извинилась Любовь Виссарионовна.

— Oui, — кратко, но весомо ответил Степан.

— Teşekkür ederim[66], — не совсем понятно для Ранцовой, да и Горлиса тоже, проговорил Осип.

Ранцова развернулась и вышла со двора, аккуратно прикрыв дверь.

После этого неожиданного явления казаки еще какое-то время смотрели друг на друга, а потом начали смеяться.

— Вона нам: «Екскюзе муа».

— А я їй: «Тешеккюр едерім».

— От і втікла бідна…

Смех разрядил недавнее напряжение. Степан и Осип звонко чокнулись полными бокалами, которые всё это время держали в руках. И выпили небольшими глотками, наслаждаясь вкусом токайского.

— Добре, пане-товарищу, не будемо лаятись, — сказал Степан уже другим тоном, мирным.

— Не будемо.

— Пам’ятаєш, коли ми з тобою в Кілії зустрічалися напередодні війни, ти що обіцяв?

— Щодо нашого переходу до москалів?

— Так! Ти казав, що не буде, як раніше. Або всією Січчю перейдете до царя Миколи, або ніхто.

— Казав.

— А що вийшло? Тисяча з вашого Верхнього Дунавця перейшла. Та й то ж не весь Дунавець. А з Катерлеза — зась. Ніхто! І всіх султанці на шматки порізали…

— Та не всіх — кількох… І не так усе було. Я умовляв, сильно ризикуючи, між іншим. І з усіма домовився. А як — до справи, то дехто знов завагався, но от і…

— А чи точно ти умовляв? Чи з усіма поговорив? Бо, може, ту тисячу підхопив та й утік. Інші ж і не знали? А? Чи не так було, друже?

— Та боже борони, що ти патякаєш! Та щоб мені закопичило! Щоб мені…