Квітка Цісик

Володимир та Іванна Цісики. Це була інтелігентна родина з глибоким українським корінням та традиціями, що складались не одне покоління. Родина Цісиків, як і тисячі українських сімей, була носієм української культури та духовних цінностей, берегинями національних звичаїв і традицій у далекій Америці. У родині, яка мешкала в будинку на Манхеттені, розмовляли українською мовою і співали прекрасні українські пісні, які все життя, наче якийсь містичний код або надзавдання, стоятимуть над Квіткою і вимагатимуть, щоб вона їх виконувала і популяризувала. «Батько Квітки був скрипалем. Мати мала чудовий голос. Ці люди з великим українським серцем були безмежно закоханими у свою Батьківщину і передавали цю любов своїм дітям. У дитинстві Квітка взяла до рук скрипку, хотіла бути схожою на батька. Згодом вона почала ще й співати, як мама» — розповіла в інтерв’ю двоюрідна сестра співачки зі США — Христина Лев. У родині Цісиків, де панувала атмосфера доброзичливості у ставленні батька до матері й навпаки, відношення батьків до дітей, атмосфера любові і теплоти сімейного затишку, формувались майбутні життєві цінності та орієнтири Квітки.

Її знайомство з рідною мовою, народною піснею розпочалось, як і у кожного немовляти, з тієї материнської колискової. Колискова, колисанка — слово, яке ніжить слух, яке нагадує теплоту материнського тіла, ніжність її дотиків, теплоту оселі. Колискова — це оберіг малюка, це материнська посмішка, це солодкі й ласкаві слова ніжності та турботу, яке дають відчуття захищеності. Це єднання дитини й матері у світі. Коли дитина лягає спати — позаду залишається день — день нового знання, день нових пригод, день небаченого. Сонце заходить. Мама бере немовля на руки або лягає поруч з малюком і починає наспівувати рідну мелодію. Вона обіймає своє маля, погладжує його чоло, і милуючись його ясним личком починає співати... І все довкола завмирає. Усе пережите за день, усе пізнане, усе нове, — страшне і приємне — стає зрозумілим, як і те, що вона у житті не сама. Іванна Цісик знала, мабуть, не одну колисанку. Лагідна, тиха, ніжна, спокійна, проста мамина пісня заспокоювала, витирала дитячі сльози, допомагала заснути. Вона нагадувала гойдання колиски. Коли мала Квітка довго не хотіла засинати, мати часто співала про той сон, що бродить коло вікон, про ту дрімоту коло плоту, а батько брав у руки скрипку і грав їй колискові.

Ой ходить сон коло вікон, 
А дрімота — коло плота. 
Питається сон дрімоти: 
— А де будем ночувати? 
— Де хатонька теплесенька, 
Де дитина малесенька, — 
Там ми будем ночувати, 
Дитиночку колихати.

Ой на кота та воркота, 

На дитину та й дрімота, 
Котик буде воркотати, 
Дитинонька буде спати.

Так, слухаючи мамині колисанки, Квітка, відчуваючи спокій і задоволення, відчуваючи батьківську любов, живилась звуками рідної мови, яка своєю ніжністю, мелодійністю єднала немовля з далеким рідним краєм. Мамині колискові, прищеплювала їй з самого народження любов до української музики, мистецтва, що дуже легко засвоювалось маленькою Квіткою. Вона так ніколи й не зможе забути ні маминого голосу, ні батькової гри, ні тих колискових, які для неї були її першим знайомством з пісенною культурою народу, донькою якого вона народилась, хоча й на чужині.